ТАЙНЫ И ЗАГАДКИ УКРАИНЫ

Сокровища скифских курганов


В первом тысячелетии до нашей эры территорию современной Украины населяли оседлые земледельческие и кочевые скотоводческие племена. К V в. до н. э. они образовали государство, известное в истории под названием Скифии.

Важную роль в социальной и культурной жизни Скифии играли торговые отношения с античными городами Северного Причерноморья. Они ускорили процесс имущественного расслоения среди скифов.

Состоятельная скифская знать начала проявлять большой интерес к греческим предметам роскоши. В обмен на рабов, зерно, шкуры животных, соленую и вяленую рыбу скифы получали вино, оливковое масло, художественную посуду, изделия из цветных металлов - электра, золота, серебра, бронзы . По заказам скифов греческие торевты (мастера по обработке металлов)изготовляли украшения, золотые и серебряные вазы, богато орнаментировали оружие и боевые доспехи. Некоторые иастерские в греческих городах специально работали для удовлетворения запросов скифской знати. Многие изделия выполнялись в традициях так называемого скифского звериного стиля, но вместе с тем художники вписывали свои греческие мотивы, использовали традиционные для них приемы изображения людей и зверей, широко применяли геометрический и растительный орнамент, пальметки. Разнообразные орнаменты, переплетаясь с изображениями, создавали причудливые композиции.

Разными путями и под воздействием разных причин развивалось скифское искусство. Велика художественная ценность произведений, выполненных скифскими мастерами. Они хорошо владели техникой литья, ковки, чеканки, тиснения, гравировки и создали свой оригинальный стиль в искусстве, отличительной чертой которого были изображения на вещах животных в динамике - схватке, прыжке, беге. В произведениях звериного стиля с художественным вкусом изображены олени, лоси, вепри, часто встречаются сцены их борьбы с пантерами, львами, леопардами, рысями. Для этого стиля характерны обобщенность образа, сочетание в одном образе реальных и фантастических черт. Особое место занимал мифологический грифон - фантастическое чудовище с телом льва, крыльями и головой орла.

Ярким образцом скифского искусства является ажурная пластина - украшение конского убора изображающая всадника, стреляющего из лука в оленя.

Историческая справка.


Период с VII по III век до н.э., когда речь идет о жизни народов Восточной Европы, историки обычно называют "скифской эпохой". Но кто такие скифы? Четкого ответа на этот вопрос нет до сих пор. Одни ученые считают, что это племена, пришедшие с Урала и Сибири, другие полагают, что скифы - потомки людей, пришедших с территорий Поволжья. Установлено, что ареал их обитания обширен: от берегов Балтики до северных границ Китая и от Прикамья до египетских пустынь. Однако главным средоточием их жизни было все же Северное Причерноморье. К началу VII века до н.э. скифам удалось вытеснить киммерийцев с территории Украины, а позже их боевые колесницы и конная армия смогли покорить Мидию, Сирию, Палестину и господствовать во всей Передней Азии. Их следы можно найти на Северном Кавказе и в ряде других мест. Историки выделяют скифов - кочевников, земледельцев, пахарей, а также господствующих племен. Этот народ поддерживал тесные торговые отношения как друг с другом, так и с сопредельными государствами. Они продавали и обменивали скот, хлеб, меха, рабов. Между собой скифы нередко заключали союзы, особенно при ведении войн. Обожествляемая власть скифских царей была наследуемой.

Ученые о скифах.


Скифия перестала существовать лишь после того, как в конце III века их земли завоевали германские племена. Частично скифы были уничтожены, а частью слились с завоевателями. Важной особенностью скифов считается их приверженность к драгоценным камням и благородным металлам, особенно к золоту. Известный украинский археолог Григорий Боровка писал по этому поводу: "Первое, что поражает нас, так это богатство скифской культуры золотом. Нигде больше ни до, ни после скифов золото не было так повсеместно распространено в этом регионе. Ни одна другая культура древности, даже "богатые золотом Микены", не может соперничать со Скифией по обилию золота". Эту же мысль высказывает и "отец истории" Геродот, писавший в одной из своих книг: "Серебро и медь ими вообще не употреблялись - только золото". Великий мыслитель был не прав. Как показали раскопки царских захоронений скифов, серебро и медь они имели, но преобладало все-таки золото.

Обряд погребения.


Тот же Геродот, живший в V веке до нашей эры, подробно и красочно описывает обряд погребения скифского царя. "Когда у них умирает царь, - пишет он, -то в местности Геррос (близ днепровских порогов) роют большую четырехугольную могилу. Покойника бальзамируют, извлекают

внутренности, заполняя пустоты ароматическими травами и обмазывая труп воском. Затем на траурной колеснице покойника возят по всем подвластным племенам. В знак траура скифы отрезали себе часть уха, расцарапывали рот и нос, протыкали стрелами левую руку". Скифы верили в загробный мир, поэтому вместе с царем обязательно хоронили одну из его жен, повара, прислугу, виночерпия, а также слугу, первым узнавшего о смерти своего повелителя. Кроме того, в могилу помещались трупы убитых лошадей, отборный скот, иногда колесницы. Могилу засыпали, а над ней возводили курган высотой до 20 метров. Через год вокруг кургана устанавливали до 50 чучел царских коней и прикрепляли к ним убитых слуг. Конечно, похороны рядового скифа были куда скромнее, но и в этом случае обязательными являлись поминки. Любопытно, что до погребения устанавливался срок в 40 дней.

Художественные ценности.


То, что обнаружено археологами во второй половине XX века при раскопках курганов Куль-Оба, Чертомлык, Солоха, Гайманова могила, может быть причислено к самым замечательным находкам в истории человечества. После того как удалось раскопать курган Толстая могила в Запорожье, археолог Б.Н. Мазапевский писал: "Начав разборку, мы поняли, что перед нами тайник со скифскими сокровищами, который остался незамеченным грабителями. В коротком коридоре, соединяющем погребальную камеру с входной ямой, во время похорон скифского царя кто-то положил, а может быть, намеренно спрятал две наиболее ценные вещи - тяжелое нагрудное украшение из серебра (пектораль) со сценами из жизни скифов и фигурами животных, а также железный меч в великолепных ножнах, украшенных фигурами фантастических зверей.

В двух ямах лежали останки шести коней в богатой сбруе, отделанной драгоценными камнями. Рядом с ними в отдельных могилах покоились убитые слуги и конюх. Шею конюха украшала золотая гривна". Нужно иметь дар поэта или художника чтобы со всей полнотой передать красоту и экспрессию, которые безвестный ювелир придал тому или иному персонажу - будь то царь, скотовод или какое-либо животное. Не случайно изображения некоторых скифских предметов помещены в учебники истории многих стран мира.

В том же кургане Толстая могила оказалась абсолютно нетронутой гробница скифской царицы и ее малолетнего сына. Высокая коническая шапочка из истлевшей кожи прикрывала голову царицы, как и две с половиной тысячи лет назад. Она сплошь обшита фигурными бляшками и пластинами. Царица одета в платье с расширенными на концах рукавами. И эта верхняя одежда украшена дорогими украшениями. Изящные кожаные башмачки завершали наряд женщины. Здесь же обнаружено множество дорогих украшений: массивные серьги с изображением богини, сидящей на троне и молящейся, гривна с фигурками 7 львов, преследующих лошадь, 3 браслета и 11 перстней и бус из полудрагоценных камней. Туалетные принадлежности включали бронзовое зеркало и три дорогих сосуда, включая и редчайшую черно-лаковую вазу. Сын царицы - двух- трехлетний мальчик - был одет в костюм, весь осыпанный золотыми украшениями. В головах лежали священные сосуды из серебра, а также кувшин с изображениями сцен из жизни скифов.

 

Каменная могила

Памятник первобытного искусства Государственный историко-археологический музей-заповедник "Каменная Могила" расположен неподалеку от города Мелитополя. Когда вы едете машиной из Харькова в Крым по Симферопольской трассе, то не доезжая Мелитополя, слева можно увидеть поворот на село Мирное, и огромный плакат: „Кам’яна могила. Археологічний пам’ятник“. Повернув налево и проехав всего несколько километров, вы подъедете к огороженному заповеднику, находящемуся прямо в степи. Войдя в него и пройдя несколько десятков метров, перед вами откроется вид на огромный холм, сложенный будто бы великанами из громаднейших, как бы беспорядочно лежащих, каменных плит.
На территории заповедника в долине реки Молочной издалека виден желтый остров, сложенный из причудливо нагроможденных огромных каменных глыб. В народе его издавна называют Каменной Могилой. В наши дни высота Каменной Могилы достигает 12 метров. Обветренные за миллионы лет, обросшие зеленовато-серым лишайником, каменные глыбы разнообразны по размерам, причудливы и фантастичны по очертаниям.

В разные времена хозяевами Каменной могилы были скифы и киммерийцы, готы и гунны, а также хазары и половцы. Но пожалуй самым экзотичным из всех народов, строивших когда-либо свои святилища на этом месте были племена женщин-воительниц амазонок.
Оставили здесь свои следы и ранние христиане: в отдельных пещерах среди изображений мамонтов и носорогов — символы Иисуса Христа и кресты.
Это не только памятник геологических эпох, но и свидетельство жизни племен, проходивших эту местность и оставивших бесценные петроглифы. Только представьте: на сводах уцелевших гротов — рисунки эпох палеолита и мезолита, эпохи меди-бронзы и средневековья. Стилизованные рисунки оленей, быков, рыб, людей доносят до наших дней своеобразие мировосприятия древнего человека. Чтобы сохранить рисунки и гроты в сохранности, они засыпаны песком.

Каменная Могила овеяна множеством легенд. Одна из них гласит: Провинился чем-то богатырь Богур перед аллахом, и тот наказал богатыря: повелел вырвать руками из ближнего горного кряжа камни и сложить из них на берегу Молочной такой высоты гору, с которой во все стороны была бы видна степь. Исполняя веление аллаха, Богур рвал из кряжа громадные камни, переносил их на себе и складывал один на другой в указанном аллахом месте. Для скорейшего исполнения работы он прибегнул к хитрости: неплотно складывал камни. Когда более чем наполовину работа была уже сделана, Богур, втаскивая глыбу, неосторожно оступился и провалился в умышленно оставленные им между камнями щели, завяз там и умер с голоду. Такое наказание постигло его за желание обмануть аллаха. После этого аллах повелел ветру засыпать песком все щели между камнями и закрыть тело богатыря Богура, кости которого и поныне находят ущемленными между камней; место же стало называться Камень-гора.

Каменная Могила - уникальный памятник! Дело в том, что везде в мире наскальные рисунки представлены одной-двумя эпохами (палеолит, бронза), а на Каменной могиле они - от эпохи позднего палеолита и до скифо-сарматского времени, даже до тюркского. Каменная Могила посещалась людьми более 20 тысяч лет - и была для них сказочной, священной, сакральной горой. Это был своеобразный храм, куда приходили отправлять обряды, ритуалы. На её вершине находится жертвенно-ритуальное место, сюда допускали только избранных членов племени! Здесь также прятали «чуринги» - священные предметы, в которые были вложены души умерших. За ними охотились и разбивали их вражеские племена.

Сверху открывается чудесный вид на окрестности. Сады, лесочки, поселок вдалеке и рядом - излучина реки Молочной.

Арійські піраміди на Луганщині. Світова сенсація, яку тільки починають досліджувати

сну історію ми хіба тільки починаємо пізнавати. І нову, і древню. Хто сказав, що цивілізація на Землі зародилася в Єгипті або Месопотамії (Шумер, Акад, Вавилон)? А що є ознакою цивілізації, скажімо, в долині Нілу? Історики кажуть: піраміди. Мовляв, на якому ступені організації суспільства мали стояти давні єгиптяни, аби при тому рівні техніки зводити такі грандіозні споруди! Хто б сперечався.

От тільки коли засновника III династії фараона Джосера 2760 року до н.е. ховали в першій надземній кам'яній домовині, святилище на Мергелевому Пасмі (поблизу сучасного села Степанівка Перевальського району Луганської областi) встигло «розміняти» третє століття.

На знахідку натрапили діти

Принаймні так стверджує радник міністра культури, член Брюссельської комісії з охорони археологічної спадщини, професор кількох європейських університетів Віктор Клочко:

— Пам'ятка, як засвідчив радіовуглецевий аналіз, попередньо датується 3000-м роком до нашої ери. Вона на той час уже стояла, а коли її почали зводити, ми ще не знаємо. За обсягом виконаних робіт, за кількістю кам'яних плит, оброблених та вмонтованих — це хороша єгипетська піраміда: загальна площа пам'ятки — 1,3 квадратних кілометри...

Окремі плити — вагою до двох тонн. Тож якою мала бути організація тутешнього індоіранського суспільства п'ять тисяч років тому, аби невідомі будівничі спочатку вирубували отакенні брили, потім обтесували їх, надаючи правильної форми, невідомо в який спосіб за півтора кілометра затягували на гору, рівненько викладали? І яка мала бути інженерна культура у племен, що жили тоді на території нинішньої Луганщини?

Віктор Іванович родом з Алчевська; можливо, саме ця обставина й дозволила йому відірватися від нагальних справ і мчати стрімголов на свою малу батьківщину — знайомитися із дитячою знахідкою. Саме так: святилище відкрили не досвідчені пошуковці, а учні алчевських шкіл, члени Клубу шанувальників археології.

Керівник гуртка Володимир Парамонов уже тридцять років вивозить своїх підопічних у поля, а в тих очі розкриті широко і нудною буденністю не замулені. Взагалі-то вихід каміння на поверхню — явище буденне не тільки для Донецького кряжу, а й для безнадійно рівнинних місцевостей. Та хтось таки мав помітити: на цьому кургані брили «лізуть» із землі з підозрілою регулярністю, а до того ж вони мають ідеальну прямокутну форму.

— Судячи з їхнього залягання, вони всі є штучно створені споруди, — не сумнівається Володимир Аркадійович. — Ми знайшли плити, що стоять вертикально, утворюючи стіну довжиною до 300 метрів. Висота плит сягає двох метрів, причому, виявилося, вони йдуть у два ряди, між якими у триметровому проміжку теж покладені плити — до 25-30 сантиметрів завтовшки, причому не в один шар. Ми передали повідомлення по інстанціях, звернулися до професора Клочка... Наші припущення підтвердилися: це штучна споруда. У 2004 році був закладений перший шурф...

 
Фото - http://ingoda-kathrin.livejournal.com

Фото - http://ingoda-kathrin.livejournal.com
 

Це стовідсоткова археологічна сенсація

Розкопки тривають лише другий сезон. На маківці кургану ті ж самі діти — члени гуртка, але вже під офіційним керівництвом професора Клочка, розчистили святилище — вапнякові плити, викладені кількома концентричними колами — і ще невеличкий фрагмент зовнішньої стіни метрів за сто нижче по схилу. За словами Віктора Івановича, тільки-но почалася комп'ютерна реконструкція первинного вигляду пам'ятки. Отже він як фахівець, можливо, й уявляє собі її абриси більш-менш предметно, а от інші можуть давати повну свободу своєму уявленню. Підстави є, адже перед нами стовідсоткова археологічна сенсація: на теренах Східної Європи не знайдено нічого подібного! Але мінімум тверезості в оцінках не завадить.

— Скажіть, а яка порода лежить в основі цього пагорба?

— Дуже правильне запитання. Тут працювали геологи з Донбаського технічного університету. Ось цей вапняк, з якого викладено святилище — виходи його о-он там, унизу. А тут, на цьому місці — піщаник підстилає. Він десь на глибині двох метрів. Тобто всі ось ці плити — принесені.

У тому, що плити правильної форми, може пересвідчитися будь-який сторонній спостерігач. І їх багато. Неймовірно багато, якщо виходити з постулату про дикість племен, що жили тут у ІІІ тисячолітті до н.е. По східній стороні Гряди вони лише трохи вкриті травою і складають чи то ще одну стіну, чи, так би мовити, дорогу до храму. По них можна навіть визначити контури споруди, які складаються у правильну «зірку». На одній з плит я побачив отвір правильної прямокутної форми. Професор Клочко встиг поздоровити мене з відкриттям: за його словами, це, скоріш за все, паз, куди вставлялася статуя якогось божества. Уявіть собі: кам'яна дорога нагору, мінімум з півкілометра, до блиску відшліфована арійськими чоботами (не личаками ж!), а обабіч — статуї, статуї... Навіть якщо вони не дотягують рівнем до скульптур Фідія або Праксителя, все одно видовище має бути ефектним.

Відкриття зірвалося, коли на мою знахідку підійшов подивитися Парамонов. Надто довго працює він тут зі своїми хлопцями, аби не помітити й не занотувати таку деталь. Та все одно приємно. І за себе (помітив!), і за пращурів, які вміли не просто вирубувати брили — інженерна думка в наших індоіранців фонтанувала.

— Вікторе Івановичу, культури десь зароджуються, кудись мігрують. Ось ця — вона звідки прийшла?


— Що стосується цього населення... Вони були мігрантами, але в той час, коли почалося будівництво, це вже було місцеве населення впродовж кількох сотень років. А звідки вони прийшли, тут є дві суто протилежні теорії. Є теорія, пов'язана з Північним Кавказом. Друга теорія, прихильником якої є я, — що вони виходять з теренів, близьких до Трипільської культури. Тобто прийшли сюди із Заходу України, наприклад, десь із Подністров'я. Там є щось подібне. Ні, не в спорудах — у матеріальній культурі.

Тут я наважився поставити найбільш дике запитання:

— Як ви вважаєте, якби відкриття Гряди сталося десь році у 1933-му — воно зацікавило б Гітлера?

Професор не образився і навіть не здивувався, відповів не задумуючись:

— Безперечно. Це ж індоіранці, себто арійці, а він спеціально шукав пам'ятки, з ними пов'язані.

Цікаво: деякі історики (на кшталт Петра Толочка) пропонують українцям забути про давній Київ і вести відлік своєї історії від часів Богдана Хмельницького, оскільки начебто до того не було у широкому вжитку такої назви — Україна. Назва «Іран» (скорочено від Аріанам — «країна аріїв») з'явилася лише в І тисячолітті до нашої ери, однак племена, що мешкали в Донбасі за пару тисячоліть до того, ті ж самі академіки чомусь не соромляться називати іранськими (індоіранськими). А може, вони вже тоді себе іменували «донецькими»? Звідки ми знаємо, якщо від них (і про них) не лишилося письмових джерел — або їхні послання до нас не тільки не розшифровані, а й просто не помічені? Як не помічали донедавна цієї пам'ятки.

Колись у степу був лісостеп?

..Мергелеве Пасмо знаходиться не просто в оспіваному Донецькому степу (пам'ятаєте: «Спят курганы темные...»), а в степу незайманому. З часів отих самих аріїв він не знав плуга. Коли ходиш по кургану, ноги відчували якусь незвичну пружність — наче у трав'яного покрову за кілька тисячоліть виросло жорстке підшерстя. Такого «ефекту» не буває ні на викоханих столичних газонах, ані на кинутих у смутну добу «рехворм», порослих бур'яном екс-колгоспних полях. Сива давнина тут охоплює тебе всього... починаючи зі ступнів.

Між брилами помітив дивну рослину: просто із землі ростуть м'ясисті зелено-жовтаві розетки. Деякі з них викинули стебла, що нагадують міні-пальми, а на верхівках «пальм» — білі із жовтим суцвіття. Ніколи в степу не бачив нічого подібного.

— Молодило, — просвітив Парамонов. — Найближчий ареал мешкання — Полісся. Тобто там, де багато вологи. За нашими припущеннями, коли будувалось святилище, тут був зовсім інший клімат. Тут буяв лісостеп, багато води, діброви...

На момент нашого діалогу спека під сорок — без краплини дощу — стояла вже третій тиждень.

— Плити клали на глиняний підмурівок, а глина зберігає воду, умови ті ж самі. От квітка на цьому п'ятачку й росте.

То в моєму, знайомому до болю Донбасі — необмежене поле для роботи не лише археологів, а ще й палеоботаніків.

P.S. Невдовзі після мого відвідання Пасма в степу сталася пожежа. Розкішна трава вигоріла, і тут лишається тільки шкодувати. Зате тепер оку відкрилася пам'ятка у всій своїй величі (зізнаюся, я туди більше не їздив, ці кадри показало обласне державне телебачення). І професор Клочко після того угледів у споруді ознаки астрономічної лабораторії, які до того приховувала рослинність. Експедиція цього року завершується. Настає час кабінетних роздумів. Думати є про що.
 
Фото - http://ingoda-kathrin.livejournal.com

Сокровища скифских курганов


В первом тысячелетии до нашей эры территорию современной Украины населяли оседлые земледельческие и кочевые скотоводческие племена. К V в. до н. э. они образовали государство, известное в истории под названием Скифии.

Важную роль в социальной и культурной жизни Скифии играли торговые отношения с античными городами Северного Причерноморья. Они ускорили процесс имущественного расслоения среди скифов.

Состоятельная скифская знать начала проявлять большой интерес к греческим предметам роскоши. В обмен на рабов, зерно, шкуры животных, соленую и вяленую рыбу скифы получали вино, оливковое масло, художественную посуду, изделия из цветных металлов - электра, золота, серебра, бронзы . По заказам скифов греческие торевты (мастера по обработке металлов)изготовляли украшения, золотые и серебряные вазы, богато орнаментировали оружие и боевые доспехи. Некоторые иастерские в греческих городах специально работали для удовлетворения запросов скифской знати. Многие изделия выполнялись в традициях так называемого скифского звериного стиля, но вместе с тем художники вписывали свои греческие мотивы, использовали традиционные для них приемы изображения людей и зверей, широко применяли геометрический и растительный орнамент, пальметки. Разнообразные орнаменты, переплетаясь с изображениями, создавали причудливые композиции.

Разными путями и под воздействием разных причин развивалось скифское искусство. Велика художественная ценность произведений, выполненных скифскими мастерами. Они хорошо владели техникой литья, ковки, чеканки, тиснения, гравировки и создали свой оригинальный стиль в искусстве, отличительной чертой которого были изображения на вещах животных в динамике - схватке, прыжке, беге. В произведениях звериного стиля с художественным вкусом изображены олени, лоси, вепри, часто встречаются сцены их борьбы с пантерами, львами, леопардами, рысями. Для этого стиля характерны обобщенность образа, сочетание в одном образе реальных и фантастических черт. Особое место занимал мифологический грифон - фантастическое чудовище с телом льва, крыльями и головой орла.

Ярким образцом скифского искусства является ажурная пластина - украшение конского убора изображающая всадника, стреляющего из лука в оленя.

Историческая справка.


Период с VII по III век до н.э., когда речь идет о жизни народов Восточной Европы, историки обычно называют "скифской эпохой". Но кто такие скифы? Четкого ответа на этот вопрос нет до сих пор. Одни ученые считают, что это племена, пришедшие с Урала и Сибири, другие полагают, что скифы - потомки людей, пришедших с территорий Поволжья. Установлено, что ареал их обитания обширен: от берегов Балтики до северных границ Китая и от Прикамья до египетских пустынь. Однако главным средоточием их жизни было все же Северное Причерноморье. К началу VII века до н.э. скифам удалось вытеснить киммерийцев с территории Украины, а позже их боевые колесницы и конная армия смогли покорить Мидию, Сирию, Палестину и господствовать во всей Передней Азии. Их следы можно найти на Северном Кавказе и в ряде других мест. Историки выделяют скифов - кочевников, земледельцев, пахарей, а также господствующих племен. Этот народ поддерживал тесные торговые отношения как друг с другом, так и с сопредельными государствами. Они продавали и обменивали скот, хлеб, меха, рабов. Между собой скифы нередко заключали союзы, особенно при ведении войн. Обожествляемая власть скифских царей была наследуемой.

Ученые о скифах.


Скифия перестала существовать лишь после того, как в конце III века их земли завоевали германские племена. Частично скифы были уничтожены, а частью слились с завоевателями. Важной особенностью скифов считается их приверженность к драгоценным камням и благородным металлам, особенно к золоту. Известный украинский археолог Григорий Боровка писал по этому поводу: "Первое, что поражает нас, так это богатство скифской культуры золотом. Нигде больше ни до, ни после скифов золото не было так повсеместно распространено в этом регионе. Ни одна другая культура древности, даже "богатые золотом Микены", не может соперничать со Скифией по обилию золота". Эту же мысль высказывает и "отец истории" Геродот, писавший в одной из своих книг: "Серебро и медь ими вообще не употреблялись - только золото". Великий мыслитель был не прав. Как показали раскопки царских захоронений скифов, серебро и медь они имели, но преобладало все-таки золото.

Обряд погребения.


Тот же Геродот, живший в V веке до нашей эры, подробно и красочно описывает обряд погребения скифского царя. "Когда у них умирает царь, - пишет он, -то в местности Геррос (близ днепровских порогов) роют большую четырехугольную могилу. Покойника бальзамируют, извлекают

внутренности, заполняя пустоты ароматическими травами и обмазывая труп воском. Затем на траурной колеснице покойника возят по всем подвластным племенам. В знак траура скифы отрезали себе часть уха, расцарапывали рот и нос, протыкали стрелами левую руку". Скифы верили в загробный мир, поэтому вместе с царем обязательно хоронили одну из его жен, повара, прислугу, виночерпия, а также слугу, первым узнавшего о смерти своего повелителя. Кроме того, в могилу помещались трупы убитых лошадей, отборный скот, иногда колесницы. Могилу засыпали, а над ней возводили курган высотой до 20 метров. Через год вокруг кургана устанавливали до 50 чучел царских коней и прикрепляли к ним убитых слуг. Конечно, похороны рядового скифа были куда скромнее, но и в этом случае обязательными являлись поминки. Любопытно, что до погребения устанавливался срок в 40 дней.

Художественные ценности.


То, что обнаружено археологами во второй половине XX века при раскопках курганов Куль-Оба, Чертомлык, Солоха, Гайманова могила, может быть причислено к самым замечательным находкам в истории человечества. После того как удалось раскопать курган Толстая могила в Запорожье, археолог Б.Н. Мазапевский писал: "Начав разборку, мы поняли, что перед нами тайник со скифскими сокровищами, который остался незамеченным грабителями. В коротком коридоре, соединяющем погребальную камеру с входной ямой, во время похорон скифского царя кто-то положил, а может быть, намеренно спрятал две наиболее ценные вещи - тяжелое нагрудное украшение из серебра (пектораль) со сценами из жизни скифов и фигурами животных, а также железный меч в великолепных ножнах, украшенных фигурами фантастических зверей.

В двух ямах лежали останки шести коней в богатой сбруе, отделанной драгоценными камнями. Рядом с ними в отдельных могилах покоились убитые слуги и конюх. Шею конюха украшала золотая гривна". Нужно иметь дар поэта или художника чтобы со всей полнотой передать красоту и экспрессию, которые безвестный ювелир придал тому или иному персонажу - будь то царь, скотовод или какое-либо животное. Не случайно изображения некоторых скифских предметов помещены в учебники истории многих стран мира.

В том же кургане Толстая могила оказалась абсолютно нетронутой гробница скифской царицы и ее малолетнего сына. Высокая коническая шапочка из истлевшей кожи прикрывала голову царицы, как и две с половиной тысячи лет назад. Она сплошь обшита фигурными бляшками и пластинами. Царица одета в платье с расширенными на концах рукавами. И эта верхняя одежда украшена дорогими украшениями. Изящные кожаные башмачки завершали наряд женщины. Здесь же обнаружено множество дорогих украшений: массивные серьги с изображением богини, сидящей на троне и молящейся, гривна с фигурками 7 львов, преследующих лошадь, 3 браслета и 11 перстней и бус из полудрагоценных камней. Туалетные принадлежности включали бронзовое зеркало и три дорогих сосуда, включая и редчайшую черно-лаковую вазу. Сын царицы - двух- трехлетний мальчик - был одет в костюм, весь осыпанный золотыми украшениями. В головах лежали священные сосуды из серебра, а также кувшин с изображениями сцен из жизни скифов.

Українська цивілізація

АРАТТА - ПРАДАВНЯ УКРАЇНА 4196 переглядів

Опубліковано - 5.03.2007 | Всі публікації | Версія для друку | Коментарі (4)

Олексій ГУБКО, кандидат психологічних наук
 
Українська цивілізація

Нікуди не дітися від того історичного факту, визнаного нині ученими всього світу, що саме з Придніпров'я пішла в світи вся індоєвропейська культура, що тут коріння індоєвропейських мов. Як і те, що в Україні виникла перша земна цивілізація і звідси вже поширилася по всій планеті.

На небосхилі національної ментальності найяскравішою зіркою палахкотить розум народу. Саме він творить матеріальний і духовний світ нації і визначає її місце в міжнародному табелі про ранги. Тому-то наш великий патріот Пантелеймон Куліш і вбачав у розумі українців запоруку їхнього національного відродження:

Промовляє – оживає
Згнічений морозом,
Не позичений у німця
Український розум,
Схаменуться, стрепенуться
Стуманілі люде:
Рідне слово, рідний розум, –
Рідна й правда буде.

І сьогодні, коли ми на великому національному руйновищі з-під тяжких надмогильних імперських плит видобуваємо наші нетлінні духовні скарби, маємо чи не в першу чергу поцінувати саме наш національний інтелект. Адже століттями кремлівські психохірурги вживляли нам у мізки ідейки нашої розумової недолугості, неповноцінності, вторинності, хуторянства. «Несамовитий Віссаріон» висловив це на такому жаргоні: «...Здравый смысл в Шевченке должен видеть осла, дурака и пошлеца... Ох эти мне хохлы. Ведь бараны – а либеральничают во имя галушек и вареников с свинным салом!» І ще: «Хороша литература, которая только и дышет, что простоватостью крестьянского языка и дубоватостью крестьянского ума!» (В.Г. Белинский. Собрание сочинений в десяти томах. – т. 9. – с. 689 – 690. – т. 4. – с. 418).

Щоправда, це україножерство йшло не тільки від захланного великодержавного мотивізму, але й від неуцтва. Бєлінський зовсім не знав України. І варто йому було лише раз побувати тут, як одразу став писати дещо інше. Так, у листі до дружини він сповідується: «Вёрст за 30 до Харькова я увидел Малороссию, хотя еще и перемешанную с грязным москальством. Избы хохлов похожи на домики фермеров – чистота и красивость неописанны. Вообрази, что украинский борщ есть не что иное, как зеленый суп (только с курицею или бараниною и заправленный салом), а о борще с сосисками й ветчиной хохлы и понятия не имеют. Суп этот они готовят превкусно и донельзя чисто. И это мужики! Другие лица, смотрят иначе – эти очень милы, тогда как на русских смотреть нельзя – хуже и гаже свиней» (В.Г. Белинский. Полное собрание сочинений в тринадцати томах. – т. 12. – с. 288).Отже, не тільки охайність і естетика українців вразила великого критика, але й інтелектуальність і духовність, особиста й національна гідність дорослих і дітей: «інші обличчя, дивляться інакше». І наскільки ще українофобів поменшало б, якби вони знали краще і нас, і нашу культуру.

Зокрема нашу давню культуру. Зараз, коли перед нашим зачудованим зором сяйнула неозора глибочінь української історії й культури, коли перед цим зором звелися величні хоромини трипільської цивілізації, ми тепер по-інакшому сприймаємо і розум, і душу наших пращурів. У підручниках з історії й археології кроманьйонця зображено як дрімучого дикуна. А от наш пращур – кроманьйонець із Мезенської стоянки (тепер Коропського району Чернігівської області), що жив 20 тисяч років до Різдва Христового, виявляється, вже був неабияким інтелектуалом і витворив у зародку всі основні духовні напрями майбутньої цивілізації – науку (астрономія – місячні календарі тощо), релігію (культова магія, поняття про душу), систему знаків-символів (піктографічне письмо, числа, серед них і магічні: сакральна симірка і т. ін.), мистецтво (ансамбль музичних інструментів з мамутових кісток), побутову естетику (браслети меандри, що переважали за своєю красою античні меандри), високо-естетичне гончарне мистецтво, що вже мало всі прикмети знаменитої опішнянської кераміки – і ще, і ще. У всьому цьому мав передовсім виявитися інтелект цих піонерів української духовності. Адже до всього цього треба було додуматися, треба було потужно й глибоко мислити. Подумати тільки! – до народження Христа ще цілих двадцять тисячоліть, планета ще необжита, навколо звірячість і дикість, а наш чоластий пращур із придеснянського городища вже втуплює свій допитливий, палахкотливий зір у космічні нетрища, осягає не тільки видимий, але й невидимий езотеричний світ (магію, душу, потойбіччя), поринає у світ абстракцій (поняття божества, числа, ієрогліфи), починає жити за законами краси, естетизує свій побут (тамтешні чепурихи вже знали косметику й біжутерію), до самозабуття музикує в інструментальному гурті. То сурмила, наближаючись, цивілізація.

А що вже говорити про апогей трипільської культури (V-ІІ тисячоліття до н.е.) і її інтелектуальні й інші духовні засяги настільки приголомшливі, що час від часу у вчених зринає припущення про те, що якісь позаземні цивілізації передали нам свій духовний спадок. Звідси легенда про золотого плуга й золоте ярмо, спущені з небес нашим краянам, аби вони понесли в світи мистецтво землеробства. Звідси і міф про змішані шлюби праукраїнок з небожителями аби людство одержало додаткову космічну генетичну потугу для свого розвою. Не заперечуючи, а навпаки, підтверджуючи можливість отримування землянами інформації і навіть генетичного підживлення від інопланетної цивілізації, що «веде» наш розвиток, опікується нами, слід усе-таки замислитися над тим, а чому саме нам випала така благодать, чому саме праукраїнців небесні сили (та ж ноосфера) обрали в якості місіонерів людства, аби передати їм ці богоспасенні знання і вміння? Відповідь напрошується сама собою: либонь, тому, що саме придніпрянці тоді були єдині, здатні за рівнем свого інтелектуального й іншого розвитку для сприйняття цих базових знань. Значить, тут, особливо в причорноморській Атлантиді, вже існувало досить розвинене суспільство.

Справді, нікуди не дітися від того історичного факту, визнаного нині ученими всього світу, що саме з Придніпров'я пішла в світи вся індоєвропейська культура, що тут коріння індоєвропейських мов. Як і те, що в Україні виникла перша земна цивілізація і звідси вже поширилася по всій планеті. Тут уперше з'явилося сільське господарство і промисловість. Уперше приручили коня, корову й інших тварин. Уперше винайшли колесо й воза, і це для людства мало більше значення, ніж вся ядерна фізика. Зорали першу ріллю і посадили злаки, городину й сади. Випекли рукотворне сонце – пшеничну паляницю.

Причому не з дикої пшениці, а з культурної, яка була виведена в результаті складної селекційної роботи, коли було злучено в гармонійну сув'язь корисні хромосоми кількох диких форм. Уперше на планеті розпочалося дво-, триповерхове містобудування, зведено храми, обсерваторію, магістральні траси, піраміди українських степів – скіфські могили, циклопічні фортифікаційні споруди (Змієві вали – задовго до Китайської стіни). Була витворена дивовижно багата трипільська мова, що налічувала 20 тисяч слів. Перша писемність і перша поезія, різні види мистецтва. Зродилась незбагненно досконала наука й інженерна техніка. Тут з'явилася перша космогонія, астрономія, математика, медицина, агрономія, релігія, магія і т.д. Тут точно обраховано радіус Землі, орбіти планет, з точністю 0,9 сек. – тривалість місяця і 0,4 сек. – тривалість сонячного року і т. ін.

Трипільські астрономи досконало знали зоряну карту неба і його закономірності, виходячи з закону періодичності небесних явищ і руху небесних світил. Космогонія древніх базувалася на тривалих спостереженнях за зірками й планетами. Примітивні обсерваторії були ледь не в кожному селищі – як правило, при храмах. Мислителі Трипілля впритул універсально підійшли до закону явищ природи періодичності, зокрема на основі поміченого ними на базі поширеного явища семикратного повторення різних феноменів – семиелементної характеристики зодіакальних рушень, семибарвної палітри музичних нот і т.д. Трипільці першими створили магію чисел, кабалу, астрологію. Спираючись на езотеричні, сакральні уявлення пелазгів, які вони принесли до Стародавньої Греції, Піфагор створив своє вчення про числа. Цьому могла посприяти і його мати-пелазгійка, яка служила піфією при храмі у Дельфах.

Багато видатних людей Еллади й Риму були праукраїнцями – етрусками або пелазгами. Таку ж провідну роль у державному й духовному житті вихідці з нашого краю відігравали і на всіх інших материках. На наших теренах постійно панувало явище перенаселення. Дітей було дуже багато, життя дуже заможним, і трипільці постійними потужними еміграційними хвилями розходилися по всіх частинах світу, несучи свою високу, чисту науку справедливого, духовного життя. Володарями й зберігачами вищих знань у Стародавньому світі були волхви, жерці. Прийняття християнства супроводжувалося винищенням волхвів, і вони змушені були піти в підпілля. Цей потаємний орден жерців проіснував протягом усіх наступних поколінь, беручи личину то козаків-характерників, то масонів, то народних цілителів, чаклунів, мольфарів, ворожбитів, віщунів, астрологів, а сьогодні – екстрасенсів.

Останні три тисячі років інтелектуальний розвиток українців було утруднено. Наш край з усіх сторін шматували хижі орди завойовників. В останньому тисячолітті Україна була колонією. Із неї викачували не тільки матеріальні, але й духовні, інтелектуальні багатства. В останні століття масове викачування кращих українських мізків було поставлено на рівень державного психовампіризму. Кращі інтелектуальні сили і сьогодні залишають країну.

В усіх країнах українська діаспора є найінтелектуальнішою, духовнішою. У Стародавній Греції нашого земляка мислителя Анахарсиса було визнано одним із семи найвеличніших мудреців античного світу.

Ліна Костенко писала про це:

Колись було сім грецьких мудреців –
З них Анахарс був скіфом, паралотом.

З праукраїнців походили Піфагор, Анаксагор, Демокріт, Гераклід, Архімед, Геракл – і маса інших. З етрусків чи пелазгів вийшли і всі видатні грекині – Гіпатія, Сафо та ін. Усі піфії й гетери також були з наддніпрянок. Гречанки не могли бути ними, їх нікуди не випускали з жіночої половини дому, і вони просто не мали належного розвитку. Праукраїнки ж були блискуче освіченими, мали гострий розум, прекрасну мову, і вони в Елладі створили унікальну духовну касту гетер, їх запрошували знатні греки на свої зібрання, аби вони прикрашали їхнє товариство своїми піснями, грою на музичних інструментах і високоінтелектуальними розмовами. Гетери задовольняли лише їхні духовні потреби. Фемістоклу належить сумнівний «афоризм», який був «моральним кодексом» стародавніх греків і римлян: «Дружина – для родини, гетера – для інтелектуального задоволення, а юнак – для сексуальних насолод»... Як бачимо, наші землячки переважали не лише дружин членів цього добірного збіговиська, але і його самого. Так само наддніпрянки-піфії були віщунками-оракулами при храмах, віщуючи долю відвідувачів. Вони не лише мали дар яснобачення, але й також були висококультурними, інтелектуально розвиненими. Саме поетеси-піфії з Придніпров'я придумали грекам їхній знаменитий поетичний розмір гекзаметр.

І в усі наступні століття, незважаючи на всі страхітливі випробування та фізичне винищення десятків і десятків мільйонів українців (причому здебільшого саме їх інтелектуальної, духовної еліти), наші краяни завжди продовжували залишатися однією з найінтелектуальніших націй світу. Яку б царину розумової діяльності ви не взяли, серед першого десятка найвидатніших корифеїв світу майже завжди знайдете українця. Хто заперечить, що Шевченко має бути в десятці найкращих поетів планети? І хіба не є беззаперечним, що Леся Українка утримує пальму першості серед поеток світу?

Або взяти хоча б найабстрактнішу науку математику. Геніальним математиком вважається Микола Гулак, який ще в XIX ст. відкрив теорію відносності. Георгія Вороного названо найвидатнішим алгебраїстом XX ст. Гідний бути в десятці кращих і Михайло Кравчук.

Серед кращих творців космічної техніки й космогонічної теорії традиційно повно українців – Едуард Ціолковський, Микола Кибальчич, Юрій Кондратюк, Сергій Корольов та ін. У десятку кращих істориків світу входить Михайло Грушевський, а в десятку лінгвістів – Агатангел Кримський – і несть їм числа...

Відомий психолог і психіатр Іван Сікорський так писав про переваги українського розуму: «Тип малоруса і великоруса різняться між собою в тому відношенні, що у малоруса меншою мірою створилися ті нові риси, які набуті від фіннів, і більше зберігся природний слов'янський розум і почуття. Таким чином малорус виявився більш ідеальним... більш схильним до роздумів (розвинений розум)... Його почуття більш тонкі й глибокі; він більш поетичний і схильний до внутрішнього аналізу» (И.А. Сикорский. Всеобщая психология с физиогномикой в иллюстрированном изложении. – К., 1904. – с. 85).

У 20 – 30-ті роки японські психологи експериментально досліджували «розумову силу» українців та росіян у порівнянні з представниками деяких інших народів. Японський журнал повідомляє про підсумки цього дослідження: «Росіяни і південно-східні слов'яни у когнітивному (пізнавальному) плані стоять значно вище від корінних китайців і навіть японців. Але їхній колективний інтелект знижується через розмежування, слабкості національного почуття за правильного виховання, безкомпромісної віддачі національної, самовіддачі кожної особистості, ці народи пануватимуть над світом» (цит. за вид.: Ю. Канигін. Шлях аріїв, К., 1997. – с. 180).

Високий інтелектуальний потенціал учнівської молоді України засвідчили й експериментальні дослідження українських психологів. Зокрема автор цих рядків понад 30 років вивчав дослідним шляхом розумові здібності українських школярів, і вони виявилися значними. Доцільно провести за цими методиками порівняльні дослідження в інших країнах. Але й так уже зрозуміло, що ні про які принизливі судження про розум нашого народу не може бути й мови.

Навпаки, самі ж зарубіжні вчені надають нашій молоді переваги. Так, професор Каліфорнійського університету Дональд Рой, який уже тричі приїздить в Україну і викладає тут антропологію, психологію, соціологію та інші науки у Києво-Могилянській академії та Київському політехнічному університеті, у своєму інтерв'ю кореспонденту тижневика «Освіта» зауважував: «І в академії, і в політехнічному – надзвичайно високий рівень підготовки студентів. Вони розмовляють англійською, а ця демонструє високий клас українського суспільства. Українські студенти виявляють неабияку зацікавленість у ролі Америки у світі на відміну від американських, яких зазвичай мало цікавить те, що відбувається за межами США. І якщо запитати американського студента, де знаходиться Україна, він не відповість, бо не знає. Українські студенти виявляють більше поваги до професорів.

... Інтелектуальний рівень українських студентів набагато вищий від рівня їхніх американських ровесників. Той курс, що я викладаю, вимагає високого рівня підготовки, й українці його мають, чого про американців не скажеш».

Досить промовистим є заголовок книги, що вийшла у США: «Те, що знає Іванко, Джонні не знає». І справді, коли наші навіть посередні учні й студенти виїздять разом з батьками до США, вони відразу стають там відмінниками. І навіть в елітних закладах, куди потрапляють після великого конкурсу.

Тож Україна входить до планетарної родини народів не забейканою, зашмарованою Попелюшкою, не темною поторочею, а високоінтелектуальною грандесою, яка ще вразить світ і змусить поважати себе навіть наших ворогів. Тож шануймося, бо ми того варті!

За матеріалами газети «Столиця», 10 лютого 1998 р.
 

Тайны и загадки Украины

 

Святилище Кам'яна Могила як природний храм осмислення людино-родом межі двох просторів - Буття і Небуття. Дослідження А. Г. Кифішина

 

За космологією кожне земне поняття має відповідність трансцендентному невидимому аналогові на небесах, свого роду "ідею" у платонівському розумінні.
Першим таким феноменом для ландшафту України виступає святилище Кам'яна Могила, яка, за визначенням російського вченого А. Кифішина, "вже в пізньому па-леоліті могла осмислюватися як священний комплекс, свого роду храм з надзви-чайно складною структурою, що відповідав уявленням давніх людей про таїну народження богів, героїв, а з часом і смертних царів - обранців громади людей уже у реальному світі" (Кифішин 2001:505). Дослідник докладно описує сакральну топографію цього природного храму, яка передбачала коло сакрального шляху божес-тва-тотема, а через нього відбивалось осмислення межі двох просторів - Буття - Небуття, поцейбічного--потойбічного або явного-неявного порядків Всесвіту. Кифішин зауважує, що Кам'яна Могила - "єдиний, вже давно визначений образ світо-вої гори, то апріорі він може бути наділений єдністю функцій й окремі її елементи" (Кифішин 2001:399). В цій точці через здійснення ієроритуалу відбувалось освоєння межі Буття й Небуття, яке з часом в пізніх традиціях набуде значення культури.
Так, віднайдені співвідношення глибини трьох найбільших святилищ Кам'яної Могили: Північне-Східне має глибину 12 м, Північне - 24, Західне святилище Гро-та Бика - 36, що відповідне пропорційному співвідношенню 1:2:3. Феноменальним виявляється факт надання глибинного сенсу магії чисел, що була для первісних лю-дей так само слідуванням небесному взірцю. Пропорційні співвідношення розмірів святилищ, виходячи з їхньої глибини, зростали в прогресії 0: 12: 24: 36: 48: 60.
Графічне прочитання плану названих святилищ Кам'яної Могили дає знак, про-читаний ученим як "Інанна". Образ богині - тотема Інанни - Козерога, вочевидь, пронизував собою весь комплекс Кам'яної Могили. Зміст написів усередині даних святилищ міг бути пов'язаним із культом місяця, - зауважує дослідник.
Цей комплекс п'яти святилищ був доволі раннім - очевидно, найраннішим на Кам'яній Могилі. Він повинен був існувати ще до Чатал-Гююка, тобто до середини VII тис. до н. е. Такий висновок зроблено на підставі наявності найдавнішого напи-су в Гроті Бика та виявлення давнього архіву кам'яних табличок, їхнє знаходження виявляється не випадковим явищем, а свідчить про ритуальну виняткову наси-ченість того пагорба, де розміщені Гроти Чуринг, Грот Чаклуна. Ці святилища да-туються XII-X тис. до н. е. А. Кифішин відзначає можливість використання ком-плексу п'яти святилищ під одним поняттям - "знаком таємничого Суду Води",
котрі об'єднувалися ритуалом, який реально відбувався. Ритуал цей був одним із свят того часу, зв'язаним, очевидно, як із місячним, так і сонячним календарем (так і зоряним, але такого роду реконструкція поки що не можлива). Основний елемент свята - священна процесія збиралася біля Грота Чаклуна і біля Грота Чуринг - сховищ найстародавніших ритуальних написів на табличках. Траєкторію ЇЇ руху створював знак "А" - "вода". Потім процесія направлялась до Грота Кози й Грота Бика, вже потім ішла до Північного й Північне-Східного святилищ. Можливо її вихід був очікуваним біля плити з написом "Суд Води" неподалік річки Молочної. Річка, безперечно, відігравала виняткову роль у ритуальних дійствах, і сама "вода" могла бути саме водою ріки Молочної.
А. Кифішин після ретельного прочитання й вивчення написів із Гротів Кам'яної Могили, відзначає, що трохи пізніше, з кінця VII тис. до н. е. були оформлені інші святилища, відзначені знаками RI "текти" ("Суд, Води"?) або "Інанна", під якою ма-
лася на увазі можливо первісна водна богиня-змія. У праці Ф. Б. Я. Кейпера віднаходимо відповідності щодо припущень Кифішина: "...не може бути сумніву в тому, що danu - це термін, успадкований з індоіранської релігійної мови для означення "по-
току", перш за все первинних вод... з іншого боку, існує зв'язок між ембріогоніею й космогонією, ...ці сліди можна виявити у ведійській міфології, то це припустимо як результат макроскопічної проекції спогадів про пренатальне життя... цей висновок
стосується основної схеми даних міфів..." (Кейпер 1986)
На згадуваній жіночий статуетці з Чатал-Гююка окрім вказаних A-KUD та Ш, був і знак DAR. Можливо, на думку Кифішина, "Суд Води" належав до широко роз-повсюдженим давнім ритуалам, що мислився як космогонічний процес руйнування й творення Всесвіту (і людей) з хаотичної водної стихії (Кифішин 2001). Ці при-пущення російського вченого можна прокоментувати словами Ф. Б. Я. Кейпера про "примітний паралелізм між зачаттям й ембріональним станом людської істоти, з одного боку, і генезисом космосу, як це було розказано в індійському космогонічному міфі, який до певної міри можна прочитати як легенду про космічну овуляцію й за-чаття, - з іншої... і макрокосмічну проекцію в космогонічний міф..." (Кейпер 1985:145).
Згадуються в прочитаних написах Кам'яної Могили Бог - творець Енліль Кургаль, який в слов'янській традиції зберігається як Лель, та описані його мандри;
місячний бог Ензу, який передував шумерському Сину; володар "Ану" - "володар
зернин душ", "Ібаз" - земний представник Енліля, що мав титул "великого судді"
(tar-gal), винахідник першої колісниці богів, на "Суді Води" "душу у воду не проли-
вав", а зберігав життя засудженим.
У святщшщі Грота Бика здійснювався ритуал відродження померлих бого-царів. А можливо згадувані "зернини душ" це як раз земний аналог "небесного" первня "зернин світового духу", про який ми вже мали змогу дізнатися з дослідження С. Сухоноса (Сухонос 2000). А. Кифішин відзначає, що передіснування, тобто прена-тальне буття душі, що проходить цикл відродження, включало три необхідних ком-поненти: "сім 'я" або "воду" (шумер. А), "зерно" (se) і "душу" (zi). Вони фігурують у різних комбінаціях, але їх зміст нам залишається допоки не ясним ... Інанна як "діва-мати" відігравала величезну роль в протошумерський час, ніж у Шумері другої поло-вини Ш тис. до н.е. Але її зв'язок з образом змія допоки мені не зовсім зрозумілий" (Кифішин 2001:626). Доречно з цього приводу знов згадати працю Ф. Б. Я. Кейпера "Космогонія та зачаття" й дозволити собі припущення щодо зв'яз-ку образу Інанни і змія в контексті генеральної ідеї названої праці.
Якщо прийняти такий феномен, тоді написи святилища Кам'яної Могили набу-вають значення першого у світі писемного взірця, який існує на найвищому космічному рівні. Святилище як ритуально - культовий комплекс відображає всі рівні, що відповідають макрокосмічній проекції зв'язку ембріогонії й зачаття.
На думку М. Еліаде, "храм - місце, в найвищій мірі священне, - має свій не-бесний прототип, так само як і міста. Взірець не просто передує земному будуван-ню - він розташований в ідеальному (небесному) "краї", що знаходиться у вічності". Так само як і святилища, позаземні прототипи мають гори, ріки, поселення (Вороб-йов 2002). Вони відповідають міфологічній моделі: всі дикі, природні території уподібнюються до Хаосу, що тотожне неподільному Хаосу, субстанції без форми, існуючої до Творення. Тому, проникнення на будь-яку невпорядковану територію передбачає здійснення ритуалу (обряду), що символічно відтворює акт Творення - незаснований простір спочатку "космізується", а вже потім використовується (засе-ляється тощо). Еліаде привертає увагу до значення ритуалу для засвоєння просто-ру людиною, наголошуючи, що оточуючий людину світ, окультурений руками лю-дини, виявляється справжнім у тій мірі, в якій він відповідає позаземному прототи-пу. Ідеться не тільки про храми, міста, поселення, але й про край, де живе людина, про ріки, поля, що дають їй їжу. Ці зауваження повністю відповідають сприйняттю Кам'яної Могили як ритуально-культового комплексу.
А. Кифішин віднайшов фантастичні відповідності в написах панно № 7/А: загальний фон написів виявився ніби географічним макетом рельєфу місцини, в якій протікало багато "річок". Вивчення різних джерел (в тому числі й з шумерських
кам'яних бібліотек) дозволили вченому віднайти феноменальну аналогію, за якою 32 річки - 16 західних і 16 східних мають своїх намісників: 16 західних річок очолює "великий витязь Енліля" - Нінгурсу, а 16 східних - Гільгамеш, "звичайний витязь Енліля". Сам феномен цього явища вчений убачає перш за все у доволі великій близькості їх із реальним ландшафтом України, називаючи його "любопытным натуральным феноменом", що виступає в якості зовнішнього оформлення письмового
знаку (Кифішин 2001). Через прочитання текстів Кам'яної Могили, які мають суто ритуальне спрямування, вчений висунув гіпотезу, що весь архів Кам'яної Могили скоріш за все виявлявся архівом ритуальних цінностей (а не господарчих, напри-
клад) із найдавніших часів (XL тис. до н. е.), про що свідчить значна кількість священних табличок - чуринг. Саме ними започатковується традиція літописів Кам'яної Могили, бо вони слугували в якості парадигматичних взірців для панно й
гротів як найдавніші і, головне, найсвятіші.
Ближній аналог кам'яномогильському письму був віднайдений в написах на пеплосі (покрові) однієї із рельєфних фігур богинь у легендарному Чатал-Гююці - святилищі 23 шару VII (Mellart 1963, 1967). Цей пам'ятник Дж. Меллаартом дато-ваний біля 6200 до н. е., що засвідчує зв'язок між двома такими видатними пам'ят-ками культури, як анатолійський Чатал-Гююк і приазовська Кам'яна Могила. З ча-сом були віднайдеш й прочитані таблички з Горбунівського торф'яника Зауралля, північно-східного Прикаспію, котрі за визначенням мовознавців так само належать до того самого ареалу писемності Кам'яної Могили. Писемність Кам'яної Могили виявляє собою найдавніший, винятково архаїчний варіант протописемності (Кифішин 2000). Докладне висвітлення цих новітніх даних у поєднанні з наукови-ми розвідками М. Еліаде дає всі підстави для визначення святилища Кам'яна Мо-гила епіфеноменом, що має значення пупа землі або або тієї точки, де починається Творення. М. Еліаде наводить космогонічну традицію, за якою Бог створив Світ, подібний до ембріона. Усе, що подібне ембріону, виростає з пупа, а потім світ розростається на всі сторони. Згідно з "Рігведою" Всесвіт бере початок із центральної точки, а створення людини, повторення космогонії, так само відбулося у
певній центральній точці, у Центрі Світу. В Месопотамії вважали, що людина була створена в місці, що називається "пуп землі", "із UZU (плоть), SAR (нитка, що з'єднує), КІ (земля, місце), там, де знаходиться Dur-an-ki, "нитка, що з'єднує,між Землею й Небом" (Еліаде 1998:31).
Давня концепція храму як imago mundi відтворює ідею, за якою святилище відтворює сутність Всесвіту, повною мірою відповідає святилищу Кам'яна Могила як ритуально - культового комплексу.
Однак, справжньою сенсацією в науковому світі стало прочитання текстової інформації на "пешюсах" богинь, у розписах стін і на ритуальних статуетках із ча-тал-гююкського храму в Центральній Анатолії, на рівнинній місцині неподалік від солоного озера. Кам'яна Могила знаходиться в Приазов'ї, неподалік від Сивашу. Близькість ритуальних ідей цих двох "писемних" центрів стародавнього світу зму-шує задуматись над характером і причинах їхніх зв'язків. Дев'ять надписів, що розміщені на покриві - пеплосі богині - рожаниці зі святилища № 23 шару VII, поєднуються з низкою текстів Кам'яної Могили.
Покрив Богині - рожаниці "витканий" за висловом А. Кифішина візерунками - написами, котрі знаходилися в певній послідовності - від пупа богині, виділеного широкими концентричними кільцями та означеного легким рельєфом. Дж. Ме-лаарт вважав богиню вагітною, хоча на одному з більш пізніх шарів була помічена на її грудях ручка дитини. Написи були спрямовані від її шиї до пупа. У процесі роботи над розшифруванням слів ученим були прочитані імена Богині Іванни: іпаппа = RI - "Мати Благої Країни" , Богині Гатумдуг, назва самої країни - "eden". Однак, цікавим виявляється факт порівняння написів із чатал-гююкської бо-гині з написами писемності культур Кереш і Тордаш, які датовані археологами пер-шою половиною V тис. до н.е., а також з написами з Кам'яної Могили. Кифішин пи-ше: "було дуже важливим те, що на Кам 'яній Могилі мені доволі часто зустрічались подібні синтагми... Була сформульована робоча гіпотеза, за якою чатал-гююкські на-писи повинні були читатися проти часової стрілки і що вони якимось чином пов 'язані з кам'яномогильними, оскільки між ними має місце велика подібність й смислова спорідненість" (Кифішин 2001).
Результатом роботи над чатал-гююкськими написами стало прочитання назви країни та її богині: "Інанна зі Степу - Благої землі, Мати Країни Благої...", а також відзначається явна ритуальна конфігурація. Це імена Інанна, Енліль, Ану та Уту, що на думку Кифішина відображає дуже давній чотирикутник.
Ритуальна сутність деяких ритуальних дій, тріадного розміщення предметів, за-лишаються незрозумілими внаслідок їхньої належності до найархаїчніших шарів мислення. Симетричні, дзеркальні та перехресні протиставлення, образні фігури, складеними з ритуальних імен і поняттями особливої важливості - необхідні для розуміння специфіки чатал-гююкського тексту. Його написи не є аморфною масою, однак, напроти, становлять відбір особливих формул, запозичених, ймовірно, з ду-же давньої традиції і сформованих у стійкий, внутрішньо завершений каркас. Цей каркас моделі всесвіту, яким його бачили люди тієї епохи, і головний стрижень її функціонування полягав у постійному перетворенні смерті в життя, в удосконалюванні найголовнішого "ритуалу переходу", що й було відображено в іконографії богині, що народжує" (Кифішин 2001:487). Тобто Богиня символізує собою "міф про творення первинного світу, що має тенденцію до постійного відтво-рення в ритуалі" (Кейпер 1986:123). Графічне прочитання плану основних святи-лищ читається як Інанна. Тож винятковість феномена зображення Богині з Ча-тал-Гююку полягає в тому, що її вигляд в образі богині - рожаниці передає образ самого святилища Кам'яної Могили, макрокосмічна проекція "небесної" й "земної" богинь. Послідовність написів на її пеплосі відповідає розміщенню Гротів. Зобра-ження спіралі в її пупі - центрі співпадає з місцем вівтаря, під яким розміщується вертикальна камера глибиною 18 м. Саме через цей отвір з-під вівтаря із землі вихо-дить стовп позитивно зарядженої енергії. Відомо, що і в наш час до вівтаря ("пупа") здійснюють паломництва вищі духовні особи Тибету.
Таким чином, розглянуті факти дозволяють визначити святилище Кам'яної Мо-гили єдиним в своєму роді природним феноменом, в якому представлені за класич-ною схемою всі можливі феноменальні ієрархічні рівні інформації Всесвіту, котрі освоїла людина від миті свого народження Людиною Розумною.
За схемою А. Кифішина зародки сакральної писемності могли з'явитися 37 ти-сяч років тому, коли формувався прототип сучасної людини. Тоді у наших предків була особлива культура - культура мисливців на мамонтів. Коли людей ставало все більше, а здобичі все менше, мисливці покинули обжиті печери на території сучас-ної Франції, Іспанії, Алтаю і рушили туди, де мамонтів було ще вдосталь.
Уперше ієрознак Аратта зображений на мамонтовій кістці з пізньопалеолітич-ної стоянки Межиріч (Кифішин 2001). Може бути, що з найдавніших часів Арат-та означувала священний "порядок", "устрій", "закон" і, відповідно, ієропроекцію й локалізацію дії самого "Священного Закону" на Землю в цілому. А вже пізніше, наприклад, в епоху Трипільської цивілізації, його дія переноситься відповідно, і на назву ландшафту й поселень на ній. Адже відомо декілька "Аратт", навколо чого й точаться запеклі дискусії. Якщо ж припустити, що вперше ієропроекція "Священно-го Закону" - Аратта" відбулася на ландшафті давньої України, засвідчена палео-знаком Аратта з Межиріча, то подальший розвиток й еволюція Знань у відповідності до "Священного Закону" могла оформитись в традицію "Священного Закону", одною з яскравих часток якої є відома Трипільська культура. Розширення дії "Священного Закону" відбувалося просторово і тоді на тих територіях, населен-ня яких сповідувало й жило за ним, мабуть, і отримували "дозвіл" на знак Аратта. Володіння священним знаком означало життя (усі види людської діяльності) за "Священним Законом", бути причетними до реальності трансцендентної, невидимої, коли кожне земне поняття наділяється ідеєю "закону", має свою трансцендентну не-бесну модель, засновану на космічних законах: tao, artha, rta, tzedek, themis тощо (Еліаде 1998:53). Відомо, наприклад, що "міста мають свої божественні прототипи, ...взірець передує земному будівництву - він знаходиться в ідеальному (небесному) "краї", що знаходиться у вічності". Так, К. Керен'ї детально аналізує принцип будівництва "Риму", акцентуючи на тому, що "заснування міст, які були побудовані в періоди, які ще знали живу міфологію, і які претендували на те, щоби бути взірця-ми космосу..." (Керен'ї 1996). Український археолог М. Шмаглій також досліджував величезні протоміста у вигляді "кола", "овалу" на ландшафті, який входив у сакраль-ний простір Аратта Трипільської цивілізації (Шмаглій 2001). Варто назвати й еніологічні дослідження давніх поселень В. Воробйова (Воробйов 2002).
У роботі А. Кифішина "Введение в храм" був представлений переклад однієї з табличок, віднайдених на території ареалу Аріушд - Кукутень - Трипілля V тис. до н. е. (Балкано - Карпатський регіон), текст якої дослідник прокоментував так: "Аратта, з якої себе Шумер виводив - це, напевно, так звана Трипільська ар-хеологічна культура" (Кифішин 1990). З часом учений значно поглибив знання про міфічну Аратту, прочитавши міфоритуальну топоніміку України, карта якої до цього часу зберігає реліктові "системи дарів бога".
Існує думка про хронологічну спорідненість Трипільської археологічної куль-тури - країни Аратта з "Золотим Віком" людства. Ця міфічна країна розміщувала між Південним Бугом, Россю, Синюхою і доходила до Дніпра. Системою устрою середо-вища осілих ранньохліборобських племен цієї країни були села, котрі гуртувались навколо міста, які пізніше в Шумері отримали назву уру, у Греції - поліс, у слов'ян - весь, город. Ця система проіснувала на території України до IX-XI століть н. е. на землях сучасної Черкащини, яку можна визнати своєрідним центром Трипільської археологічної культури. Дослідженнями доведено, що в середині IV тис. до н. е. внаслідок геологічних катаклізмів утворилася Боспорська протока, і вода Середзем-ного моря та океану заюшили в Чорне море, затопивши сушу на відстані 300 км. Мешканцям довелося переселятися й освоювати багнища Месопотамії. Так прозаїчно й відбулось виокремлення Шумеру від країни Аратти. Однак жителі Шумеру завжди пам'ятали свою міфічну прабатьківщину, яка створена була за небесним взірцем - прототипом і яка жила за тим небесним каноном. Головним свідченням цієї священної пам'яті залишається зображення святилища у вигляді Богині - Праматері Світу - Інанни в храмі Чатал-Гююка, назва якої на її пеплосі складається копіюванням у певній послідовності планів назв основних святилищ - гротів Кам'яної Могили.
Аналіз археологічних матеріалів, віднайдених за останні 100 років у землях, на яких у свій час змінювались різні культури, засвідчує глибинні знання народів про устрій Всесвіту, закони його розвитку й виникнення в ньому життя. До сказаного варто додати, що в останні десятиліття з'явилося чимало цікавих міждисциплінар-них досліджень, які, власне, підтверджують лінгвістичні дослідження А. Г. Кифіши-на. Так, перш за все слід згадати концепцію геокристалу Гончарова-Макарова-Мо-розова, яка виявилась відправною для багатьох напрямків пошуку зв'язку між гео-активними зонами Землі, життєдіяльністю людини й виникненням осередків давніх цивілізацій (Гончаров-Макаров-Морозов 1981; 1982). Російські геофізики С. Єрмаков та Т. Фамінська висунули припущення, що геоактивні зони (вони ж - "особливі місця", вони ж - місця Сили) насправді служать чи то посередниками, чи то ланкою, що зв'язує між різноманітними силовими структурами. "Аномальні" енергетичні потоки, виявлені в геоактивних зонах усіх видів й типів, відслідкову-ються не тільки на поверхні й поблизу неї, але й поширюються по вертикалі, утво-рюючи своєрідні "стовпи" й "стіни", частіше за все невидимі, але можуть бути вияв-лені. На прикладі вивчення мегалітів Арменії, вчені переконалися на власному досвіді в існуванні вертикальних потоків випромінювання: "Складається враження, що потоки ці мають складну вихорну структуру, а напрямок току енергії в них змінюється в залежності від фази Місяця: на зростаючий - догори, на старий - до-низу. Вихори або потоки енергії ніби "обвивають" мегаліт по спіралі. Якщо звільни-тися від думок й звільнити розум й доторкнутися долонями до каменів на певній ви-соті, то "сила" потягне руки (і все тіло) в ту чи іншу сторону - у напрямку току енергії. Такі потоки, на думку Т. Грейвса, існують не тільки на окремих каменях, але
й на стінах старих церков, збудованих у "правильних місцях" (Єрмаков, Фамінська 2001:171). Тож, все сказане правомірне по відношенню до феномену Кам'яної Мо-гили," реліктовість якої влучно помічена А. Г. Кифішиним. Ясна річ, енергетичний канал Святилища "вписаний" певним чином в енергосилову систему Землі, який ви-являється вторинним й вписується в якусь дещо більш широку й загальну систему. Ця система чинить вплив, що упорядковує й структурує, на світ, виявляючись мож-ливо, універсальним формоутворюючим фактором. Учені схильні до думки, що ця система не що інше, як система енерго-інформаційного обміну Землі, невід'ємною якістю якої є спроможність до передачі інформації! Таким чином, все те, що зафіксоване у Кам'яній Могилі - наслідок первинної психотроніки, про що буде у наступних лекціях.

 

Кам’яна могила - невизнане чудо України

Були названі 7 чудес України. Як і очікувалося, найзагадковіше, найцікавіше і наймістичніше місце, яке, власне, і підходить до терміну «чудо" ним таки не стало... Неначе не було у нас трипільців, скіфів і сарматів. Тому перш ніж перейти до розповідей про офіційно визнані чудеса, поговоримо про Кам’яну могилу...

Насправді, заповідник «Кам’янець» (м. Кам’янець-Подільський, Хмельницька область), Києво-Печерська Лавра (м. Київ), дендропарк «Софіївка» (м. Умань, Черкаська область), заповідник «Софія Київська» (м. Київ), Херсонес Таврійський (м. Севастополь), Хотинська фортеця (м. Хотин, Чернівецька області), заповідник «Хортиця» (м. Запоріжжя) – звісно, є цікавими з туристичної та історичної точки зору місцями. Звісно, можна посперечатися з наявністю у списку «Хортиці», яка все ж не є старовинною пам’яткою Запорізької Січі, а просто відбудований комплекс. Але таки історія.

На жаль, попри думку експертів, у кінцевий список чудес не внесено унікальну Святогірську Лавру на Донеччині, тим самим ображено Схід України, чиїх пам’яток немає у переліку. А політичну доцільність варто було б врахувати, а то знов казатимуть, що підсудили «западенцям».

Крім 7 чудес, три об’єкти удостоєно Спеціальних відзнак. Острозький замок та академію названо визначною пам’яткою духовної України, Лівадійський палац-музей – визначною пам’яткою новітньої історії, а «Музей-писанку» визнано визначною пам’яткою сучасної України. «4» ж визнає Кам’яну могилу визначною пам’яткою містичної України.

Спочатку – офіційний, науково визнаний нарис про Кам’яну могилу.

Унікальне геологічне утворення

Кам'яна могила – ізольований масив пісковику Сарматського моря, розташований у долині ріки Молочної в Запоріжжі. Це місце тривалий час використалося як святилище, воно містить стародавні петрогліфи і, ймовірно, найдавніші письмена, і зважаючи на це є єдиним у своєму роді таким пам’ятником у світі.

Про те, як виникла Кам’яна могила, вчені достеменно не знають. Їхні розповіді нагадують казки, які нам оповідають у підручниках історії по будівництву єгипетських пірамід. До чого тут піраміди, спитаєте? 

Існує думка в наукових колах, що Кам’яна могила – це зруйнована часом піраміда або зикурат древнього племені амазонок. Які амазонки в Україні, спитаєте і покрутите пальцем біля скроні? Та звичайні, справжні амазонки. У 1950-х рр.. археолог А. Треножкин на території Мелітополя виявив чимало поховань із жіночими рештками, предметами туалету й зброєю точнісінько як на деяких давньогрецьких зображеннях. Вони й начебто побудували піраміду з кам’яних брил. Вона була для них святилищем, а потім – для скіфів, сарматів та інших праукраїнців. Крім сучасних українців.

Могила являє собою накопичення каменів на площі 3 000 кв. метрів і висотою до 12 метрів. За формою це нагадує курган. Тепер, увага, ортодоксальна наукова гіпотеза. Кам'яна могила спочатку являла собою пісковикову обмілину Сарматського моря, єдиний вихід піщанику у всій Азовсько-чорноморській западині, що робить її унікальним геологічним утворенням. Після відходу вод Сарматського моря колишня обмілина залишилася піщаним масивом, вершина якого перетворилася у твердий піщаник. У результаті ерозії, масив піщанику сильно осів і поступово розколовся на безліч шматків. І науковці у це вірять. Або ж хочуть, щоб повірили ми.

Перші достовірні історичні відомості про Кам’яну могилу датуються 1778 р. у період російсько-турецької війни. Олександр Суворов назвав курган «дивом природи», і під такою назвою він був нанесений на карту. Пізніше, на карті Таврійської губернії пагорб був позначений як Камінь-Ююнь-Таш (з тюркської – гора, зібрана з каменю).

Першим дослідником, що згадав Кам'яну могилу, був російський археолог Микола Веселовський. Розкопуючи неподалік від Кам’яної могили у 1889 р. курган, він виїхав до села Терпіння «для перевірки слухів». Там він виявив кам’яний курган, припустивши, що це штучне спорудження, потім розкопав кілька печер, але, не знайшовши там ні скарбів, ні поховання, розчарувався й припинив роботу.

У 1930-ті роки пам’ятником зацікавилися співробітники Мелітопольского історико-краєзнавчого музею. Вони дослідили наскальні зображення усередині гротів і печер Кам’яної могили. Проте роботи з її ретельного дослідження припинилися з початком Великої Вітчизняної війни.

Під час гітлерівської окупації, Кам’яну могилу досліджують німці. Арно Пебель, автор книги «Основи шумерської граматики», який в 1920-ті роки заснував у США Інститут з вивчення шумерської цивілізації, та Герман Вірт, засновник і керівник окультної общини «Аненербе», бурили ґрунт у декількох кілометрах від пам’ятника. Про результати їх досліджень, на жаль, невідомо. Але невідомо лише офіційні науці, дещо цікавого ми вам ще розповімо.

Після звільнення України роботи в Кам’яній могилі продовжили радянські учені. І от які результати вони повідомили світові. 

Учені зробили акцент на наскальні малюнки, не торкаючись самої Кам’яної могили. Важко сказати, свідомо вони це зробили, чи ні, тим не менше, маємо, що маємо. Так, от малюнки людей і тварин видряпували шматками твердого каменю. Подекуди їх покривали червоними і чорними мінеральними барвниками (як у Стародавньому Єгипті). Печера Кози, гроти Бика і Дракона, двометрова кам’яна фігура людини-риби (знов-таки, чим не єгипетські боги-тварини). Всюди зображено Дерево життя – символ родючості і вічності.

Малюнки почали малювати з епохи кам’яного віку (22–14 тис. років до н.е.). Також тут знайдено залишки стародавніх жертовників, можна простежити первісні релігії – тотемізм, магію, анімізм, фетишизм, культ предків.

Найдревніша цивілізація – на території України?

У вивченні цієї пам’ятки, яку дехто вважає більш визначною, ніж 7 чудес світу, археологія дала змогу відповісти на низку питань про розвиток духовної культури багатьох народів Євразії. Існують версії, що тутешні наскальні написи були першими зразками писемності людства: мелітопольські петрогліфи на півтори-дві тисячі років давніші за всесвітньо відомі месопотамські глиняні дощечки.

У Єгипті є видовбаний у скелі храм цариці Хатшепсут. Він вважається унікальною пам’яткою, мільйони людей щороку його відвідують. Кам’яна могила – теж храм, це спільна споруда людини і природи. Проте про неї знають дуже мало, туди не ходять рейсові автобуси.

Але досить гучних слів. Перейдемо до фактів, які зображують Кам’яну могилу у містичному світлі і роблять її чи не найунікальнішою спорудою людської цивілізації за всю історію існування життя на Землі.

Ви знаєте, хто такий Юрій Марчук? Навряд чи. Але якщо я вас спитаю, хто така Періс Хілтон, ви одразу дасте ствердну відповідь. Україна і справді не цінує своїх героїв. Пан Марчук – всесвітньовідомий фахівець у галузі вивчення аномальних явищ, досліджував Кам’яну могилу і описав чимало сенсаційних фактів у книзі «Проникнення», яка вийшла трьохтисячним тиражем.

Кам’яну могилу у своїй книзі Марчук називає некрополем скіфських царів. Персидський цар Дарій І у VI ст. до н.е. двічі приходив з війною у північне Причорномор’я в пошуках некрополя. Але його не знайшов. Не знайшли його й німці, які бурили Кам’яну могилу в 1943 р.

Та на початку 1990-х рр. невизнаний мелітопольський геній на прізвище Суппорт методом біолокації таки знайшов той некрополь і навіть намалював його карту. Пізніше некрополь вирішили розкопати. Визначили якимось чином місце, де він знаходиться, і почали копати. Докопали до плити перекриття підземелля, відламали її шмат ковшем і вийняли нагору. І тут почалася містика.

Від раку раптом помер Суппорт, потім робітники, які копали біля кургану. У директора радгоспу «Садове», який і дав добро на розкопки (на території радгоспу і знаходилось імовірне місце некрополя), на шиї з’явилося онкологічне утворення, але він вижив. Єдиний. Розкопки припинили.

Але карту показали тодішньому прем’єр-міністру Леоніду Кучмі, той дав завдання «розібратися і доповісти». Але чомусь ніхто не хотів розбиратися.

Лише в 1996 р. депутати Верховної Ради Степан Ткаченко і Петро Швидкий з візою від Кучми організували експедицію у Мелітополь. Загалом поїхало 6 чоловік: вони, Юрій Марчук та три біоенергетики. Перші дослідження виявили сенсаційні результати.

На території садів (місцевість, де і є Кам’яна могила) знаходиться багатоярусна система підземних галерей і приміщень, галереї різних рівнів (на глибинах від 5-7 м від до 1,5-2 км) зв’язані між собою нахиленими коридорами. Загальний розмір комплексу – 80 на 80 км, на двох перших ярусах на глибині 5 і 13 м знаходяться захоронення. Абсурд?

За 12 днів після початку дослідження над центром Мелітополя тисячі людей протягом півгодини вечора 25 грудня спостерігали невідомий дископодібний об’єкт фіолетового кольору, довжиною 15 м. Завис він недалеко від гуртожитку, де жили дослідники кургану. Хтось назве це НЛО, хтось – ілюзією. Тим не менше люди таки щось бачили.

Дослідження продовжились. Результати сканування показали наявність багатоярусної системи галерей, сполучних коридорів і приміщень. Несподіваний результат був отриманий у двох точках, на глибині 50 м. Там приймався звуковий сигнал з ознаками інформаційного ряду. Проте, осцилограф, що приймав сигнал у високих частотах, через 5 хв. після початку робіт вийшов з ладу.

Результати доповіли тодішньому віце-прем’єру Івану Курасу і екс-президенту Кравчуку. Курас, вислухавши доповідь Ткаченка, подзвонив археологам. Ті сказали, що нічого в Кам’яній могилі бути не може, так що робіть, що хочете. Кравчук же допоміг експедиції апаратурою і попросив мелітопольські власті сприяти дослідникам. «Якщо відкриєте щось матеріальне, що можна пощупати руками, приносьте, піднімемо шум на всю країну», – сказав екс-президент.

Леонід Макарович своє слово стримав і на допомогу вченим дали високочастотний геосканер нового покоління, який вишукував несанкціоновані захоронення металу у Чорнобильській зоні, операторів і співробітників Інституту ядерної фізики.

До речі, геофізичні дослідження Землі показують наявність підземних тунелів поблизу пірамід. Таких, як біля Кам’яної могили. За логікою учених, їх мали вирити печерні люди…

Та цей геосканер дає покази лише до десяти метрів у глибину. Проте високоякісний кольоровий розріз ґрунту на моніторі. 

У міру проведення досліджень блиск загасав. Розріз на моніторі був кольоровий, а от галерей не було. Куди б «не тикали» – нема. Тоді дослідники спустилися до залізобетонного мосту, поставили на нього сканер, а він показує, що металевої арматури в плиті … немає. Навіть самого містка немає. Повернулися в сад, взяли, викопали печеру глибиною півметра, поставили над нею сканер – кольорове зображення є, печери немає. Наклали в неї заліза, але сканер показує – немає заліза. 

Виїхали ми із зони кургану, сканер включили – все правильно показує: і печеру знову викопану, і залізну лопату, що в ній лежить, й арматури в залізобетонному містку. Повернулися в зону – нема нічого. Аномалія.

Експедицію довелося завершити, і нічого матеріального не знайшли. Апаратура не працює, а коли наступного року ті ж самі дослідники почали бурити курган, то й це виявилося марною справою.

Буріння проходило складно. До глибини 4,2 м дійшли за півгодини. Потім сорока сантиметровий шар проходили 4 години, міняли наконечники на бурі. Потім легко проскочили 5 метрів і знову застрягли. Тридцятисантиметровий шар, розміщений на глибині 10 м, проходили 2,5 години. На 11 м зупинилися, і припинили буріння.

Бурильники зізналися, що вперше зустрічаються в цьому регіоні з такими ґрунтами. Звичайну сорокаметрову свердловину для води вони проходять за дві години. А тут на буріння 11 метрів пішло майже 9 годин.

Діаметр свердловини був замалий, нічого не побачили. Депутати, певно, розчарувалися, і розкопки вирішили не продовжувати. Тим паче у пресі піднявся шум про те, що пошкодили Кам’яну могилу, а місцеві жителі почали боятися, що тепер на них упаде якесь прокляття.

До речі, вони вірять у те, що вдалося уникнути жертв унаслідок вибухів боєприпасів у Новобогданівці лише завдяки Кам’яній могилі. Вона, мовляв, захищає їх від бід. А тут таке…

Але Марчук не здався, і вирішив продовжувати копати самостійно. Він організував групу однодумців, і вони знову поїхали в Мелітополь. Їм вдалося викопати неглибоку яму екскаватором. Вдалося присвітити і побачити, що під курганом таки є печери, підземні ходи і т.ін., але щоб туди дістатися, необхідне обладнання. Та цього разу ніхто не підтримав Марчука, і подальші дослідження вирішили не проводити. Ймовірно, чогось боялися. Бо інакше не поясниш.

Тож, певно, визнавати чудом Кам’яну могилу було небезпечно. Це як український Стоунхендж, який тисячі років не дає спокою дослідникам, який на генетичному рівні поважають місцеві жителі, але науковці, зважаючи на обмеженість у сприйнятті, не можуть дати толкове пояснення того, що власне це така за пам’ятка. Визнай чудом Кам’яну могилу, та популяризуй її у світі, Україні довелось би зізнатися, що єгипетські піраміди – це дитячий лемент порівняно з нашими чудесами. Але ж куди подіти комплекс меншовартості?

Ка́менная моги́ла (укр. Кам'яна́ моги́ла) — изолированный массив песчаника, по-видимому, уцелевший от разрушения отмели Сарматского моря, расположенный в долине реки Молочной в Запорожской области Украины. Каменная могила длительное время использовалась как святилище, она содержит древние петроглифы и, возможно, древнейшие письмена, — единственный в своём роде памятник в мире[1].

Каменная могила расположена в 2 км от села Терпенье Мелитопольского района Запорожской области и представляет собой нагромождение камней площадью около 3000 кв. метров, высотой до 12 метров. Нагромождение по форме напоминает курган (по-украински могила), отсюда и происходит её название. Каменная могила вначале, вероятно, представляла собой песчаниковую отмель Сарматского моря, единственный выход песчаника во всей азовско-чёрноморской впадине, что делает её уникальным геологическим образованием[1]. После ухода воды Сарматского моря бывшая отмель осталась песчаным массивом, вершина которого (предположительно вследствие влияния железа латеритовых суглинков)[2] превратилась в твёрдый песчаник. Этот массив песчаника размером 240 на 160 метров поверх мелкозернистого песка оказался на пути старого русла реки Молочной и продолжительное время (до обмеления реки и смещения русла на запад) оставался островом в русле реки. В результате водной и воздушной эрозии, массив песчаника сильно осел и постепенно раскололся на множество кусков. В настоящее время Каменная могила представляет собой песчаный холм, покрытый крупными каменными глыбами. Среди нагромождения камней множество естественных пустот — гротов, проходов и тому подобного.

Первым исследователем, упомянувшим Каменную могилу, был Н.И. Веселовский. Раскапывая неподалеку от Каменной могилы в 1889 году курган, археолог выехал к селу Терпенье «для проверки слухов». Веселовский обнаружил «каменный курган», предположил, что это искусственное сооружение, в 1890 году раскопал несколько пещер, но, не обнаружив ни кладов ни погребения, разочаровался и прекратил работу, оставив лишь короткую незначительную запись о Каменной могиле[3].

С 1932 памятником заинтересовались сотрудники Мелитопольского историко-краеведческого музея. Они обратили должное внимание на множество наскальных изображений внутри гротов и пещер Каменной могилы. В 1934 году, В.Н. Даниленко, в то время молодой сотрудник музея, руководивший раскопками на Каменной могиле, написал несколько писем в Институт археологии АН УССР, добиваясь проведения более масштабных археологических работ. Фактически, В.Н. Даниленко открыл Каменную могилу для современников[1]. В 1936 году Каменная могила была наконец-то включена в зону исследований Азово-Чёрноморской экспедиции Института археологии АН УССР, а в 1938 уже стала основным объектом этой экспедиции. Возглавил экспедицию известный археолог О.Н. Бадер. Исследователи, главным образом, благодаря усилиям Даниленко, открыла более 30 новых пунктов с изображениями[4].

Работы продолжались только до 1941 года, так как были прерваны Второй мировой войной. Более того, руководитель экспедиции, О.Н. Бадер (родом из Полтавской области Украины) был по происхождению немец, что послужило причиной его ссылки в Нижний Тагил. После войны О.Н. Бадер уже не смог вернуться на работу в западные районы СССР и работал в Перми, а исследования Каменной могилы возобновились уже без него только в пятидесятые годы. К В.Н. Даниленко подключились Б.Д. Михайлов и М.Я. Рудинский, который открыл ещё 13 пунктов с изображениями. В начале пятидесятых годов появились планы создать на территории Запорожской области Южноукраинское (Северокрымское) водохранилище, которое затопило бы Каменную могилу, однако исследователям удалось добиться для неё статуса заповедника. 7 июля 1954 года правительство УССР приняло соответствующее решение и выделило под заповедник 30 гектаров от земель колхоза им. Сталина[1]. Возглавил музей-заповедник Б.Д. Михайлов. В начале семидесятых годов В.Н. Даниленко обнаружил ещё два интересных грота, а в конце восьмидесятых ещё несколько гротов обнаружил Б.Д. Михайлов.

С сороковых годов между исследователями не утихала дискуссия о датировке изображений памятника. Придерживавшиеся крайних точек зрения В.Н. Даниленко и М.Я. Рудинский умерли, оставшись каждый при своём мнении. Их основные монографии с одинаковыми названиями «Кам’яна могила» были опубликованы только посмертно([1] и [2]). В 1994 году Каменную могилу исследовал востоковед А.Г. Кифишин, предположивший, что в петроглифах Каменной могилы есть следы протошумерской письменности[5]. Это предположение, справедливость которого остаётся невыясненной, вызвало жаркое обсуждение на страницах популярной прессы и привлекло к памятнику большое внимание.

Каменная могила содержит свыше 60 гротов и пещер, в которых сохранились тысячи петроглифов — рисунков и символов[6]. Точное число гротов неизвестно, исписанных зон может быть больше, но, несмотря на ведущиеся с тридцатых годов XX века исследования, многие гроты и пещеры до сих пор могут оставаться засыпанными песком. При нынешнем состоянии памятника удаление песка может привести к дальнейшим обвалам глыб песчаника.

Ни в самой Каменной могиле, ни в непосредственной близости от неё не обнаружено человеческих поселений, которые можно связать с памятником. На основании этого, исследователи делают вывод, что каменная могила использовалась исключительно в культовых целях, как святилище[1][4]. Кроме этого, практически все изображения Каменной могилы нанесены на внутренние поверхности каменных глыб, и их можно наблюдать только, проникая внутрь гротов, лазов и пещер, что также свидетельствует об их предполагавшейся сакральности.

На некоторых изображениях сохранились следы красной краски, которой они были раскрашены в древности. Петроглифы нанесены небольшими камнями твердых пород, которые легко оставляли следы на мягком песчанике. Несколько таких кварцевых камней были обнаружены в процессе исследований[1].

 

 

5 тысяч лет назад на территории Украины была высокоразвитая цивилизация - к такому выводу приходят ученые, которые нашли на Луганщине исполинские пирамиды, очень похожие на египетские.

Пока раскапывают только верхушки, но археологи уверены, что там есть по меньшей мере две каменных горы, которые были святилищами языческого бога Солнца.

Археологическую находку заметили еще два года назад школьники из местного лагеря археологов. Пока сооружения привлекают внимание многих ученых мира. Они считают, что тщательное изучение луганских пирамид внесет существенные коррективы в европейскую историю.

Уникальную находку на Луганщине ученые уже называют новыми пирамидами. Откопанные археологами сооружения несколько отличаются по назначению от египетских, тем не менее похожи на них по размерам и технологией построения. И к тому же построены эти святилища на три века раньше, чем долина фараонов. Луганским пирамидам - по меньшей мере, пять тысяч лет. К такому выводу ученые пришли после многочисленных экспертиз. Они сравнивают находку с сооружениями старинного Египта. Как появились пирамиды на Луганщине - объяснить не могут.

Виктор Клочко, доктор исторических наук: "Здесь кто смог сорганизовать местное население, кто собрал такое количество людей, кто руководил этим строительством? Так как понятно, что все эти сооружения строились по какому-то плану. То есть это тоже свидетельство высокоразвитой первоначальной цивилизации".

Во время раскопок находка постепенно превращается в музей под открытым небом: пирамиды, в отличие от курганов, не разрушаются. Специалисты подсчитали, чтобы полностью расчистить сооружение от земли, надо несколько десятилетий. За это время рядом с пирамидой планируют построить отель, чтобы заинтересовать туристов.

Владимир Выборный, начальник отдела туризма и охраны культурного наследия Луганской облгосадминистрации: "Мы имеем уникальную возможность эту находку музифицировать и показывать довольно длительное время и осмысливать то, что мы обнаружили. Это ведь не переносится. Колоссальное количество блоков многотонных, они не перенесутся никуда, они являются экспонатами здесь, на месте".

Археологи не боятся вандалов, так как золота и дорогих предметов здесь не находят. Ценно только сооружение. Специалисты уверяют - аналогов находки нет во всей Европе. Каменным конструкциям дали особый статус - пирамиды уже стали объектом культурного наследия национального масштаба, сообщает ICTV.

КАМЕННАЯ МОГИЛА ПОД МЕЛИТОПОЛЕМ - КОЛЫБЕЛЬ ЦИВИЛИЗАЦИИ

 

До сих пор считалось, что первыми на Земле государство и письменность создали шумеры. Они же своей прародиной называли некое государство Аратту. И вот совсем недавно открылось, что Аратта существовала, причем на территории современной Украины. Об этом свидетельствуют надписи на стенах пещер и гротов Каменной Могилы.
 
ПЕСЧАНЫЙ ВУЛКАН
 
   Нагромождение   таинственных желтых глыб посреди   многотравья приазовской степи, неподалеку от Мелитополя, всегда привлекало людей. Это уникальное геологическое образование — остатки песчаника Сарматского моря. Когда вода ушла, возникло что-то вроде песчаного вулкана. Огромное жерло постепенно угасло, его «лава» застыла на пути реки Молочной. Воды вымывали песок, образовывая десятки гротов и пещер.
 
   Первые исследования Каменной Могилы датированы XVIII—XIX веками, когда Крым был присоединен к России. Но только в 30-х годах прошлого столетия археолог Валентин Даниленко, работавший здесь, впервые догадался, что среди вполне реалистических изображений мамонтов и носорогов, таинственных символов и знаков есть некие письмена. Кто их оставил? Директор музея-заповедника «Каменная Могила» Борис Михайлов, который возглавлял раскопки с 1983 года, назвал письмена «готскими рунами».
 
ШУМЕРСКОЕ ПИСЬМО ИЛИ ГОТСКИЕ РУНЫ
 
   — В 1990 году мне на глаза попалась публикация шумеролога Анатолия Кифишина «Образ — смысл в античной культуре», — вспоминает академик Академии оригинальных идей Юрий Шилов. — В примечаниях к этой статье была приведена протошумерская письменность из Подунавья (это на территории современной Румынии. — Авт.), обнаруженная румынским археологом Влассой и немецким шумерологом Фалькенштейном. Кифишин впервые дал перевод этих знаков.
 
   "В конце 1993 года Шилов разыскал Кифишина и настойчиво просил его посетить Каменную Могилу. «Шумеры и Украина?! Разве могла быть между ними связь? Что здесь могли делать мои чернобородые и черноглазые герои, творцы одной из величайших цивилизаций мира, носители древнейшего известного письма?» — так описывал свое удивление Анатолий Георгиевич. Но, оказалось, гора камней под Мелитополем исписана-таки шумерскими знаками.
 
ГОЛОС ЗА КАДРОМ
 
   Уже в конце IV тысячелетия до н. э. они (шумеры) создали такие вещи, которые другим народам и не снились. У них были великолепные ступенчатые храмы — зиккураты; они отлично знали карту ночного неба; по звездам основывали храмы и города; оттачивали зрение до такой степени, что могли видеть невидимые простым смертным звезды 10-й величины; их тренированный слух мог улавливать скрытую гармонию космоса, которую Пифагор много веков спустя назовет музыкой сфер. Они умели писать, их система счета была одной из самых совершенных в древности. Они сочиняли поэмы, устраивали грандиозные праздники; были творцами самых сложных и глубокомысленных ритуалов, умело обращались со своей скудной землей в междуречье Тигра и Евфрата, осушали болота, засевали поля... (А. Г Кифишин «Древнее святилище Каменная Могила») ..."
ИЗ ПЕРВЫХ КНИГ НАШИ СОВРЕМЕННИКИ ДОМА СТРОИЛИ
   Каменные письмена под Мелитополем исследователи видели и раньше, но... отказывались это признать. Мешала установка исторического материализма: письменность впервые появилась в Шумере.
   В дошедшем до нас виде Каменная Могила — это только половина древнего геологического образования. Вторую жители окрестных деревень использовали как... породу для строительства домов. Но и сохранившийся массив впечатляет размерами: в периметре почти 3 км, высотой12 м. Археологи насчитали 3000 камней. И каждый — новая тайна.
   Каменная Могила — грандиозный древний архив, прочитав который, можно пролить свет на подлинную историю цивилизации. Летом 1994 года Анатолий Кифишин приступал к расшифровке. На одной из восточных плит ему открылась шумерская надпись, начертанная метровой высоты знаками. «Шу-нун», — прочитал Анатолий Георгиевич, что значило «рука Царицы». Очевидно, это первое название древнего святилища. Каменной Могилой его нарекли в средневековье, считая, что под грудой камней погиб тюркский богатырь. Через два года Кифишин уже не смог различить эту надпись. Оказывается, стоит только прикоснуться к песчанику, и тонкая корочка, предохраняющая его от ветра и дождя, рассыпается. Так послания наших праотцов, хранившиеся миллионы лет, исчезают навсегда. А если еще и экскурсанты порасписываются «Тут был Вася», шумерских начертаний уже не восстановить.
ВПЕРЕД, ЗА МАМОНТАМИ
   Зачатки письменности, как утверждает Кифишин, появились 37 тысяч лет назад, когда формировался прототип современного человека; Тогда у наших предков была особая культура — охотников за мамонтами; Но людей становилось всё больше, а добычи все меньше. Охотники покинули обжитые пещеры на территории современной Франции, Испании, Алтая и двинулись туда, где мамонтов еще было вдоволь.
   Однажды все охотники и последние мамонты «сошлись» в Нижнем Поднепровье. Каменная Могила стала последним оплотом культуры этих древних людей. В те же края вследствие «демографического взрыва» устремились и древнейшие земледельцы из Малой Азии. Своей письменности у пришельцев с юга и востока тогда, кстати, не было. А северяне приносили сюда собрания мудрости своих народов — начертанные на шкурах и костях животных копии магических знаков, записанные на своих «языках» сведения о памятных Датах. Потом аккуратно переписывали все это на песчаные стены пещер и фотов Каменной Могилы. Сначала информация здесь просто концентрировалась, потом ее обрабатывали жрецы, сводя к единой письменности. И в XII тыс. до н. э. в Каменной Могиле уже «работает» центр мудрости охотников. Здесь собрались избранные представители многих народностей, впитавшие всю мудрость предков.
ГОЛОС ЗА КАДРОМ
   В летописи Каменной Могилы впервые появляется Бог-Творец Энлиль Кургаль (в славянской мифологии он сохранился как Лель). Энлиль  это ветер, возникший внутри горы Киан и разделивший ее на две половины: небо — АН (Отец) и землю — Ки (Мать)... Оказывается, и библейский Бог-Творец Эллой — тот же месопотамский Энлиль. Но между началом летописания Шу-нуна и появлением библейских текстов лежит около 7 тысяч лет. Получается, шумеры трансформировали а свою культуру знания Каменной Могилы, У них «списали» вавилоняне, у последних — ассирийцы. И уже эти легенды использовал для своих преданий еврейский народ. В Велесовой Книге тоже интерпретированы предания Каменной Могилы, но чисто в славянской традиции.
ВЕЛИКОЕ ПЕРЕСЕЛЕНИЕ
   — В IX тысячелетии до н. э. осевшие охотники-собиратели создали два новых центра культуры, — комментирует академик Шилов. — В первом — между Карпатами и Балтикой — зародилось скотоводство, оттуда вышли так называемые евразийские народы. Второй центр породил афро-азийские общности хлеборобов.
   На исходе VII тыс. до н. э. на плодородные земли Малой Азии надвинулась сильнейшая засуха. И жрецы-правители Шу-эдена (современное селение Чатал-Гуюк в Турции) пошли искать спасения у сородичей в Поднепровье. Добрые северяне не только с «жильем» подсобили, но и разрешили жрецам-путешественникам списать в святилище Шу-нун начало своей летописи. Те эту копию перенесли в храм Шу-эдена и украсили ею одежду на каменном изображении Праматери мира. Так сказать, в знак договоренности о взаимопомощи. С этого началась индоевропейская языковая общность. - Тогда же, в 6200 году до нашей эры, возникло и ядро этого сообщества — древнейшее государство Аратта, — продолжает Юрий Алексеевич.
   — Вам оно известно как «Трипольская     археологическая культура». Аратта располагалась между Южным Бугом, Росью, Синюхой, доходила и до Днепра. Это было что-то вроде федерации  городов-государств. Систему их устройства — села располагались вокруг города — потом приняли в Шумере и назвали уру. У греков она называлась полис, у славян — город и весь. На территории современной Черкасщины эта система просуществовала до IX— XI веков нашей эры. А в Индии традиции Аратты есть и поныне: само название Индии — Бхаратта — означает «Божественная Аратта».
ВСЕМИРНЫЙ ПОТОП ПОРОДИЛ ГОСУДАРСТВО
   После таяния ледника образовалось огромное море, которое простиралось от Малой до Средней Азии. Потом оно стало пересыхать и разделилось на три моря: Аральское, Каспийское и Черное. В середине IV тыс. до н. э. вследствие геологических катаклизмов образовался Босфорский пролив. В Черное море хлынули воды Средиземного моря и океана...
   Уровень воды поднялся, а поскольку Северное Причерноморье пологое, она затопила сушу километров на 300. Людям пришлось переселяться и осваивать болота Месопотамии. Так от Аратты отпочковался Шумер. Его жители помнили о своей прародине и время от времени посылали жрецов поклоняться «Тайному святилищу», оставлять там новые странички своей истории и переписывать из архива предания пращуров. Копии надписей с Каменной Могилы находят не только в шумерских библиотеках, но и в Чатал-Гуюке. Даже в Зауралье, в Горбуневском торфянике, обнаружили две глиняные таблички с древнейшими шумерскими письменами.
  В Украине до сих пор почитается языческая Оранта-роженица. Берегиню воссоздают на рушныках и пысанках. А на одеянии ее прототипа из Чатал-Гуюка, между прочим, запечатлена копия летописи Шунуна!

 

Среди изображений Каменной могилы встречаются такие, которые перекликаются с петроглифами Швеции и Карелии. К таким изображениям относятся серии круглых лунок, «отпечатки» человеческих следов. Однако, основная масса петроглифов Каменной могилы уникальна в своём роде[1][4]. Многие изображения исследователи считают рисунками животных (быков, ланей), а также их комбинациями («упряжка быков», «животные в зарослях», «быки в позе самозащиты», «жертвоприношение человека и животного») и т.п. Остальные петроглифы традиционно интерпретируются как магические рисунки, используемые в обрядах, стимулирующих удачную охоту, рыбалку и т.п. Например, характерное для Каменной могилы частое использование перекрещивающихся линий иногда трактуется как символ рыболовных сетей, изображение которых было предназначено для культового ритуала, способного принести удачу во время рыбной ловли. Внутри грота №9 (Грота Быка или Мамонта) был обнаружен горизонтальный камень, который мог использоваться как жертвенник[1], что отчасти подтверждает подобные толкования. (Однако никаких археологических подтверждений использования камня как жертвенника обнаружено не было.) Своеобразие основного корпуса петроглифов Каменной могилы привнесло множество трудностей для попыток интерпретации: «Доминирование в составе наскальных изображений Каменной могилы линейно-геометрических композиций усложняет раскрытие сокрытых в них сюжетов»[2]

Нестандартный подход к интерпретации петроглифов предложил востоковед А.Г. Кифишин. Он исследовал Каменную Могилу в 1994-1996 годах и пришёл к выводу, что изображения представляют собой протошумерские надписи. А.Г. Кифишин считает, что расшифровал большинство известных изображений Каменной могилы и приводит результаты своей работы в крупной монографии[5]. Последовавшие за предположением А.Г. Кифишина различные высказывания общественных деятелей Украины, например Ю.А.Шилова, (иногда поспешные и несвязанные с работой исследователя), вызвали широкий резонанс в СМИ и вытолкнули обсуждение работы А.Г. Кифишина из научных кругов на страницы популярной прессы. Таким образом, научная ценность его работы пока остаётся под вопросом. Например, согласно выводам А.Г. Кифишина, изображение «Животные в зарослях» следует транслителировать так:
Этот текст в переводе исследователя означает:
Медведь (медведица) (на) Суде Воды семя ануннаков, 140 семя ануннаков (в) утробе (матери) 10 Птиц Водой осудил(а),//Месламтаэа, Ашнан,//Ниназу// (и) Наннарушги (ради) голов (т.е. жертв) Царице// (этих) ануннаков убили (и ушли из преисподней?)

Хотя многие аналогичные памятники в целях сохранения укрываются специальными сооружениями (например Чатал-Гююк в Турции), Каменная могила, по-прежнему, находится под открытым небом, и не проводится почти никаких мероприятий для её сохранения. Вместе с этим многие исследователи в течение XX века отмечали постепенное разрушение петроглифов[2][6][5]. Изучение многих плит в настоящее время проходит по зарисовкам и гипсовым слепкам, которые были сделаны ещё в сороковые — пятидесятые годы.

Остров легенд

Легендарный днепровский остров Хортицу, возле Запорожья, в Украине знают все. Но, оказывается, о нем было известно и византийским императорам.
Вот что писал об этом острове византийский император Константин Багрянородный (946–953 н.э.).
«Пройдя Карийский перевоз, русы причаливают к острову, который носит имя Святого Георгия. На этом острове они приносят свои жертвоприношения. Там стоит огромный дуб…».
Лежит знаменитый остров Хортица на одном из главных торговых путей, проходящих по Украине. Здесь в древние времена велась торговля славян с греками. Здесь находилось языческое святилище, а тот самый священный дуб, о котором пишет Константин Багрянородный, достоял аж до 1871 года и засох от старости — ему было около двух тысяч лет! И где-то здесь, на Хортице, окруженный на Черной скале печенегами, пал в бою легендарный князь Святослав...
Остров расположен в месте, где Днепр делится на зону порогов и зону плавней. Поэтому с глубокой древности он был естественным местом отдыха для торговцев, воинов, путешественников, преодолевших опасную зону днепровских порогов. Нередко он служил пристанищем и княжеским дружинам.
Например, в летописи говорится, что в 1103 году князья Давид Всеславич, Мстислав Игоревич, Вячеслав Ярополчич и Ярополк Владимирович «поидоша на коних и в лодьях, и приидоша ниже порог и сташа в протолчех и Хортичьем острове». Летописные известия подтверждаются и археологическими находками.
В X–XIV веках на острове существовала небольшая русская крепость, известная из летописей под названием Протолче. Археологи находят на месте поселения остатки просторных «дружинных» жилищ, землянок, множество различных предметов X–XII и XIII–XIV веков.
Длина острова Хортица порядка 12 километров, ширина, в среднем, — 2,5 километра. Высота прибрежных скал кое-где достигает 30 метров. Скалы эти изрезаны пещерами, их здесь большое количество. Самая известная — Змиева пещера. В ней, по древнему преданию, жил «змий» о двенадцати головах.

 

Остров Хортица буквально нашпигован Историей. Ее свидетельства находят и под водой, и под землей. В 1995 году неподалеку от балки Генералки на глубине 9,5 метров был обнаружен остов большого дубового долбленого судна. По мнению археологов, это остатки ладьи времен Киевской Руси. А на северо-восточном побережье острова обнаружено несколько землянок той же эпохи. Найдены амфоры, фрагменты керамики, наконечники стрел и многое другое.
КЛАДЫ ОСТРОВА ХОРТИЦА

Казачья родина

Но самая главная легенда Хортицы — это Запорожская Сечь и клады запорожских казаков. Предполагается, что Сечь здесь зародилась в 1552–1557 годах, когда Дмитрий Вишневецкий основал первый укрепленный городок на Хортице. Уже позднее казачьи городки распространились на правый берег Днепра и на южную половину острова. В 1577–1578 годы здесь устроил свой лагерь предводитель казацкого отряда Яков Шах. Отсюда он совершал набеги на турок и татар.
В 1617 году Петр Конашевич-Сагайдачный построил здесь новые укрепления. Еще в XIX веке в западной части острова можно было видеть следы валов, куреней и церкви. Постепенно Сечь расселилась. Кроме Хортицы были освоены и окрестные небольшие острова на Днепре, часть земель по обе стороны Днепра, включая Великий Луг — примыкающий к Днепру огромный участок степи в бывшем Александровском уезде (до 1921 года г. Запорожье был Александровском).
Легенды и мифы о казачьих кладах

В Запорожской Сечи скапливалось немало сокровищ и ценностей, оружия и денег. Это была, в основном, добыча, отбитая у турок и татар. И тому имеется множество свидетельств. Что-то казаки добывали в бою сами, что-то перепадало от дележа общей добычи. Часть богатств шла на формирование «Войсковой Скарбници» — казны войска Запорожского. Остальное делилась «товариществом».
Банков с депозитными сейфами и ячейками поблизости, естественно, не было. А, уходя в очередной поход, все свои ценности с собой не потащишь. Надежнее всего их было спрятать. И прятали.

 

В 1630–1640-х годах в Украине пребывал французский военный инженер Боплан, находившийся на польской службе. Он писал, что «каждый казак имеет на островах свой тайный уголок». Возвратясь с победой над турками, «они делят в Скарбнице добычу и все, что ни получат, скрывают под водой, исключая вещи, повреждаемые оною».
По свидетельству Боплана, казаки «скрывают под водой не только пушки, отбиваемые у турков, но и деньги, которые берут только в случае необходимости». Если казак возвращался из очередного похода, то брал спрятанное назад. А если погибал в бою — клад так и оставался в земле.
В 1775 году Запорожская Сечь была ликвидирована, и казаков насильно переселили на Кубань. Покидая Хортицу, многие казаки считали это временным явлением. У многих казаков «була така думка, шо як помрет «Потемка» (то есть князь Потемкин-Таврический), то воны вернутся назад».
Уходя, многие запорожцы «ничого не бралы с собою, а ховалы добро: хто в землю, хто в скелю, а инчи в Днипро». Тогда же, по преданию, где-то на Хортице или в ее окрестностях была спрятана «Войсковая Скарбница» запорожцев. Хотя есть версии, что ее вывезли. Легенды и мифы о зарытых кладах передаются из уст в уста. Устные завещания и приметы зарытых сокровищ под большим секретом предаются от поколения к поколению. Еще в конце XIX века были живы многочисленные свидетели, которые помнили от своих родителей приметы запорожских кладов. Вот некоторые записи рассказов древних дедов. «На Хортивском острови, в Высчей Голови, був камень в рост чоловика, весь до низу попысаный. Теперь его або нема, або мхом порос — не пизнаешь. Пид тым камнем есть запорожский клад. Цей камень бачив я лит двадцять назад, як чабанував».
«Нызче головы острова Хортивского, над Старым Днипром, есть урочище Лазни. Там, поверх скели, клад. Прымита така: лежыт камень, а на ему слова: «Есть и како, хто визьме — буде кай». Годив трыдцять тому назад слова булы замитни, а теперь камень зарис мохом».
Хорошо известно кладоискателям урочище Сагайдачное. В нем где-то «пид каминнямы», «допропасты» зарыто казацких «грошей», но «не всякому воны судылысь». И здесь, действительно, находили золотые и серебряные монеты и изделия: и случайно и целенаправленно.
Возле Совутиной скалы в 1900-х годах был случайно найден массивный золотой крест с рельефным изображением распятия. О находках знали, но помалкивали: как признался на склоне лет один 69-летний кладоискатель, «на свому віку я найшов п'ять золотих, та нікому і не сказав». Деньги и находки потихоньку сбывали шинкарям.
Говорят, что особенно изобиловал запорожскими кладами Великий Луг. В многочисленных балках и «могылах» Великого Луга, практически, ежегодно находили выносимые вешними водами «старынни мидни и срибни гроши». Одна из речек Великого Луга, впадающая в Днепр, даже носила название Скарбной (то есть «Кладовой» — от украинского «скарб» — «клад, сокровище»).
Легенда говорит, что возле ее устья, «биля Скарбной, де стара Сичь, есть стрилыця, а в тий стрилыци схована вся запорозька казна».То, что река Скарбная была освоена запорожцами, подтверждается реальными находками — еще в прошлом веке в устье реки были найдены две затопленные запорожские «чайки».
Ходят легенды и о близлежащих островах и островках. Так, есть популярная «балачка», что на Стрелецком острове, незадолго до ликвидации Сечи, были «закопаны гроши» — золото, серебро и оружие. Через несколько десятилетий сюда, на остров, явился какой-то «дид», который знал приметы клада: «На тим боци супротив остривка стояв дуб; на дубови була товста гилка, котра показувала на остривок, де сховано клад».

 

Есть легенда о спрятанных сокровищах на острове Канцерском: «В устье Хортицы, что впадает в Днепр, есть Канцерский островок, а на нем крепость. Это против большого острова Хортицы. На том островку, говорят, есть пещера, а в ней спрятаны три бочонка золота. Вход закрыт дверями, забит камнями и землей. Перед входом поставлен деревянный крест». В 1846 году какой-то «дид» с Херсонщины пробовал найти этот клад, но на третий день поисков он внезапно умер. То ли стар был, то ли… С тех пор уже никто не пытался отыскать вход в таинственную пещеру.
Надо думать, что эти «диды», появившиеся на Хортице буквально через несколько десятилетий после ликвидации Сечи, были запорожскими казаками, «сховавшими» свое имущество или знавшими о кладах, укрытых их товарищами. Каждое такое появление кладоискателей на Хортице подхлестывало интерес к кладам, рождало что-то вроде «золотой лихорадки».
В 1789 году на острове была основана колония немцев-меноннитов, а опустевшие запорожские земли стали заселяться крестьянами. Но легенды не умерли. И чем туманнее были описания и намеки, тем жгучее становился интерес. Многочисленные легенды о таинственных запорожских кладах до сих пор живы и гуляют среди местного населения. «В голови острива Хортыци, шо вид Кичкаса, есть велыченька могылка, вся обкладена каминями, — повествует одно из преданий. — Лит трыдцять тому назад, там, темной ночи, було часто показуется клад: оце выскоче на могылу козак с шаблею, та так огнем и засяе! Козак золотый, а пид ним кинь срибный! То, кажуть, золоти и срибни гроши. Ти гроши або взято, або показуються, та не всякому».
На Хортице и вообще на землях Запорожской Сечи, говорят, клады «сами в руки просятся». Вся земля острова напичкана предметами старины. Кроме черепов и костей, на месте бывшей Запорожской Сечи находили пистолеты, кинжалы, ножи, сабли, ружья, пушки, ядра, пули, кувшины, казаны, графины, чугуны, бутылки, штофы, кольца, перстни, пряжки, мониста, монеты, трубки.
Один из кладоискателей вспоминает: «Как-то я нашел в балке Большой Вербовой кривой кинжал, длинное ружье и стальную кольчугу; все было покрыто ржавчиной... Однажды я нашел в балке Куцой несколько монет; одна из них была так тяжела, как 6 серебряных рублей вместе, другие — точно рыбья луска (чешуя), а третьи такие же, как теперь пятачки. Случалось находить и другого рода монеты... Да что только не находили на Хортице! прежде на Хортице можно было всякой всячины найти... Теперь многое подобрано людьми, а многое повынесено водой». Много тайн хранит у Хортицы и Днепр. В прошлом столетии возле острова было найдено семнадцать челнов и два больших судна (по-видимому, казачьи «чайки»). На одном из них была уцелевшая пушка, а в остатках другого нашли саблю с посеребренной рукоятью.
Многое и смыто рекой за прошедшие столетия. Под действием паводковых вод частично изменилась береговая линия Хортицы, а небольшой остров Дубовый вообще смыло полностью.
КЛАДЫ ОСТРОВА ХОРТИЦА

В окрестностях Сечи, по берегам Днепра, было разбросано множество старинных запорожских кладбищ. Многие из них постепенно распахивались, занимались под огороды или использовались под другие хозяйственные нужды, и нередко случалось так, что посреди огорода или крестьянского двора возвышались старинный каменный крест или надгробная плита.
Несколько таких могил запорожцев находились в деревне Капуливка на реке Чертомлык. В одной из них был погребен знаменитый кошевой атаман Запорожского войска И. Д. Сирко (умер в 1680 году). После смерти Богдана Хмельницкого Иван Сирко в течение двадцати лет был кошевым атаманом запорожцев. Это он подписал знаменитый «Ответ турецкому султану».
До сих пор ведутся археологические исследования Хортицы. Изучается также и дно Днепра в окрестностях острова. В 1995 году во время подводных археологических работ у острова Канцеровского была найдена сабля XVI – начала XVII века, изготовленная на Кавказе или в Передней Азии (возможно, в Иране). Однако большая часть Хортицы до сих пор остается неисследованной. Работы здесь хватит еще многим поколениям.

 

 

Правда и вымыслы...


Откуда появились первые

Запорожские казаки.

Сирко был колдуном, а Репин придумал

письмо турецкому султану

По истечении многих лет любая история
обрастает бесконечным количеством баек,
украшается деталями для пущей важности,
появляются совершенно фантастические факты.

Откуда появились первые казаки

 

Происхождение казаков тоже остается весьма таинственным. На уроках истории и даже на научных симпозиумах часто говорят, что запорожское казачество сформировалось из бежавших крестьян во времена Речи Посполиты. Сама гипотеза, возможно, и верна, но лишь по отношению к более поздним формированиям войска. Но что же касается самых первых основателей Сечи, то здесь возникает очень много вопросов. Например, первые упоминания о казаках, которые появляются в летописях, уже описывают наших предков могучим войском, с удивительной дисциплиной и не менее удивительным владением оружия. Их сравнивают даже с рыцарским орденом, в который, как известно, не мог попасть ни один крестьянин. Люди, состоящие в подобных орденах, походили из высоких родов и с самого детства обучались искусству войны. И уже на этом этапе истории закрадывается подозрение, что это вряд ли бежавшие крестьяне, с рождения державшие в руках только плуг. Тем более, что на то время казак был пехотинцем, вооруженным мушкетом. А подобное оружие было очень дорогим удовольствием, ведь один пороховой выстрел по стоимости приравнивался к цене за одну или две коровы. Очень сложно вериться и в то, что за достаточно короткое время казаки смогли практически полностью создать свою культуру. Ведь у них были и свои праздники, свои идолы и даже своя собственная иерархия: джуры, товарищества, кошевые, гетманы. Все это так или иначе доказывает то, что изначально казаки не были беглецами. Скорее всего, это народ, который пришел к нам на наши земли с юга теперешней Украины, принеся с собой свои обычаи и традиции. Возможно, это были бродники (так называли южное население), о них часто упоминают в летописях тех времен. Кстати, бродников очень часто противопоставляли Киевской Руси, вероятно, именно они и стали ранними казаками, а не бежавшие крестьяне.



Запорожцы и эпистолярный жанр

 

Это, скорее всего, самая известная байка о запорожских казаках, появившаяся изпод кисти не менее известного художника Репина. Историки уже давно доказали, что такого послания с запорожской земли в действительности не было. Потому как ни в одном документе того времени или летописи нет упоминания о подобном творческом изыске запорожцев. И эта история изначально плод народного творчества. А художник на казацкую «утку» купился именно он. Скорее всего, Илья Репин услышал подобную байку от старожилов, которые еще застали казацкие времена. Местные жители пересказали художнику, по сути, еще одну байку о бесстрашии и юморе предков, а Репин прославил эту легенду практически на весь мир. Кстати, персонажами¬натурщиками для картины стали, скорее всего, те же самые любители рассказов. Уже давно не секрет то, что художник для пущей реалистичности картины срисовывал только прямых потомков запорожских казаков. Вот так и появилась самая первая и самая известная байка о народе, живущем за Днепровскими порогами.



Самый легендарный атаман на Сечи

 

Казак Сирко, легенды о котором до сих пор живут в современном мире не только в виде баек, но и настоящих научных работах. Это был, наверное, самый известный казак-характерник, что на современном языке означает чародей. «Кошевой Сирко был превеликий колдун. Недаром его турки прозвали шайтаном…» Запорожцы говорили, что равного ему в целом свете не было. Рассказывали, что когда он подставлял руку под удар сабли, на ней оставался лишь синий след. Сирко умел наводить на врагов сон, часто при этом оборачиваясь белым хортом (старославянское название волка). Но Сирко не только побеждал людей, а и нечистую силу. Речку Чертомлык назвали так потому, что в ней Сирко убил черта: тот только «мликнул» (мелькнул) ногами, когда Сирко выстрелил в него из пистоля. По преданию, уже рождение Ивана Сирко было необычным — мальчик родился с зубами, чем испугал всех присутствующих! Отец попытался исправить ситуацию, заявив, что Иван «зубами будет грызть врагов».Но это мало успокоило селян. К ребенку относились с опаской, и в какой-то мере это было оправдано, потому что он с детства проявлял необычные способности, которые впоследствии стали просто сверхъестественными. Он владел тайными знаниями,находить клады, заговаривать раны, и, что уж совсем невероятно, «мертвых на ноги ставить, ядра полами кафтанов ловить на лету, и в мгновение ока переноситься из одного края степи в другой!»Считалось, что характерники способны обращаться в волков. В дохристианские времена богагромовержца представляли в сопровождении двух волков, или хортов. Именно о превращении в хорта говорится в легендах про атамана Сирко. Недаром слово «сирко» — один из эпитетов волка. Не случайно и то, что от слова «хорт» происходит название острова Хортица. Возможно, часть легенды действительно правда, ведь Иван Сирко, был необычайно талантливым воином и выдающимся политическим деятелем своего времени, осуществил около 50 военных походов и не потерпел ни одного поражения. Возможно, именно такое завидное везение и списывали на магию. Хотя известно, что казак был действительно хорошим стратегом, ведь ни один бой невозможно выиграть на одном везении.



Испытание новичков

 

Стать «истинным» казаком мог не каждый. Для кандидатов в степные «лыцари» существовала строгая система отбора, которая включала в себя различные испытания. На острове Хортица есть ущелье, которое называют Сечевыми воротами. Поговаривают, что именно тут устраивали испытание новичкам. Вот как это происходило. Между скалами укрепляли жердь, по которой с завязанными глазами должен был пройти парень, решивший стать казаком. Кто оступался (внизу его ловили дюжие сечевики), приходил сдавать экзамен на следующий год.
«Не тот казак, что на коне, а тот, что под конем», — шутили запорожцы. Умение обращаться с конем было одним из главных требований к кандидату. Один исследователь казацкого быта писал: «Поймают дикого лошака и велят садиться без седла, без уздечки, лицом к хвосту. Кто проскочит степь и вернется здоровым, тот и казак!»
Серьезным испытанием для юношей был бурный Днепр. Его нужно было переплыть туда и обратно в районе грозных порогов. Экзамен продолжался и под водой. Сидел над кручей старый казак, дымил трубкой и рассказывал о подвигах казацких героев. Вокруг него — толпа новобранцев. Вдруг трубка (будто бы случайно) выпадала из рук и исчезала под водой. Того, кто не раздумывая кидался за ней и находил трубку на днепровском дне, казаки охотно принимали к себе, зачисляя в разведывательный отряд, действовавший в плавнях. Существовало у запорожцев еще одно любопытное «испытательное» развлечение. Новичкам завязывали глаза и ставили посреди площади. Казаки-ветераны длинными кнутами сбивали с них шапки. Во время этого экзамена на лице испытуемого не должен был дрогнуть ни один мускул…


Украинский дьявол

Зачем казаку чуб-оселедец?

 

Гладко бритая голова и длинный чуб-хохол (его еще называли оселедцем) были характерной и оригинальной приметой запорожского казака. Зачем же запорожцы наголо брили головы, оставляя длинный чуб? Дело тут в очень давних (если не древних!) традициях, как степняков, так и вероятных предков казаков. Слово «чуб», как считают некоторые исследователи, произошло от персидского «чоб» — гроздь, кисть, пучок. Интересно, что у персов слово «казак» переводилось, как «хохол». У воинственных готов длинный чуб означал посвящение богу Одину (готское «хох оол» — сын неба). Считается, что подобную прическу казаки заводили главным образом для форса, «на выхвалку». Что ж, и в этом имелся свой смысл. Чуб был для казака своеобразной визитной карточкой, внешним признаком (часто единственным!), по которому сечевики узнавали друг друга. Запорожец вдали от родных мест (не говоря уже о разведчиках, которые проникали в стан врага) мог вырядиться в любую одежду. Однако чуб под головным убором, даже если это была мусульманская чалма, всегда оставался на месте, был своего рода паролем при встрече с другим казаком.
Как правило, чуб носили за левым ухом. Чтившие традиции «низового товариства» и во всем соблюдавшие этикет старики объясняли, что «чупрына, как знак удалого храброго казака, должна быть обращена к левой стороне». В этом случае чуб был своеобразным знаком «достоинств и отличий», вроде медали, ордена или шпаги. Нередко по форме чуба, его длине и ухоженности судили о звании казака, его старшинском чине, боевой выучке и опытности. Развевающийся по ветру чуб часто устрашал противника больше, чем острая сабля.

 

Шириной в Черное море…

 

Просторные шаровары были экзотической и приметной частью казацкой одежды. Шились они в основном из сукна, однако могли быть и кожаные. Очевидцев поражала ширина казацких шаровар, которую знаменитый Гоголь даже сравнивал с шириной Черного моря.
Известно, сколько материи использовалось для пошива казацких штанов: двенадцать аршин. Такие шаровары назывались «рясными». На шаровары же «с достатком» уходило еще больше сукна — до пятнадцати аршин.
Зачем запорожцу нужны были такие просторные штаны? «Как идет казак, так и след за собой метет», — говорили о сечевике, который шел, будто бы пританцовывая. Конечно, речь шла прежде всего о казаке, что «выхвалялся» своими шароварами. Однако подразумевался и казацкий следопыт, который двигался легко и бесшумно, не оставляя после себя следов, по которым можно было бы определить маршрут его продвижения. Важна была и маскировка. Порою издали и не поймешь, кто перед тобой — «точно баба в юбке стоит». Очевидцы свидетельствовали, что «в иные шаровары можно штук тридцать арбузов вложить». Арбузы, конечно, казакам ни к чему было таскать в шароварах, а вот саблю или пистоль приходилось прятать частенько. Врагу невдомек было, что разгуливающие в ярмарочной толпе полуголые бродяги в шароварах были казацкими лазутчиками, которые скрывали под ветхой одеждой оружие. В любой момент базарный зевака, крикливый торговец, жалкий попрошайка или слепой кобзарь могли, превратившись в ловких воинов, выхватить из шаровар кинжалы или пистоли…


Украинский дьявол

Богатырская сила

 

«Страшенный народ был, — рассказывали старики в приднепровских селах о запорожских вояках. — Богатыри у них были такие, каким равных нигде не было». Уже один «мордатый, точно обточенный» внешний вид сечевиков повергал в трепет врагов. Вот как в одной легенде описываются казацкие здоровяки: «У каждого по семь пудов голова, у каждого такие усища, что бывало, как возьмет он их в обе руки, да как расправит один ус туда, а другой сюда, так и в дверь не влезет, хоть бы в нее целая тройка с повозкой проскочила».
Внешнему виду казацких богатырей соответствовала и их исключительная физическая сила. Одни тугие луки, над которыми несколько человек справиться не могли, «играючи» натягивали, другие толстенные железные полосы вокруг шеи врага скручивали, третьи возы через броды на себе перетаскивали, ядра через самые широкие реки запросто перебрасывали. Сохранилось множество преданий о казацких богатырях.
Особой силой отличались казацкие предводители. Вот свидетельство современника казаков немецкого исследователя И. Мюллера: «Войско без вождя — тело без души, а у крепкого вождя — крепкое тело. Исходя из военной необходимости они избирают вождя среди сильных людей. Таким могучим вождем был Иван Подкова, гетман низовых казаков, который был такой крепкой породы, что гнул подковы. Вот почему за ним закрепилось прозвище Подкова». А про гетмана Мазепу французский дипломат Жан Балюз писал: «Тело его крепче, чем тело немецкого рейтара, и ездок он знаменитый». Днепровская Палиевская забора у левого берега Днепра заканчивалась так называемым камнем Палия. На ней были выбиты две огромные ступни. Народная молва приписывала их знаменитому казаку Семену Палию. Об авторитете и силе этого предводителя-богатыря говорит такая деталь. Если какой-нибудь казак в походе допускал оплошность, то атаман ссаживал его с коня и поручал нести свою саблю. На первый взгляд, это вроде бы и не могло считаться наказанием, если не учитывать того, что сабля Палия весила не меньше… двух пудов.


Украинский дьявол

«Поднимались прямо со дна моря…»

 

Умело и хитро действовали запорожцы и в степи, и в плавнях, и среди черноморских волн. Не чужими были для казаков и морские глубины. Есть сведения (разной степени достоверности, конечно), что сечевики имели свой… подводный флот. Французский историк Монжери писал в 1827 году: «По крайней мере, нет сомнения, что такого рода суда (подводные) были употребляемы в Европе в XIII в. Украинцы часто избегали преследования турецких галер с помощью больших подводных лодок.»
Монжери при этом ссылался на записи французского философа Фурнье, побывавшего в конце XVI века в Константинополе. Фурнье свидетельствовал:
«Здесь мне рассказывали совершенно необыкновенные истории о нападении северных славян на турецкие города и крепости. Они являлись неожиданно, поднимались прямо со дна моря и повергали в ужас береговых жителей и воинов. Мне и раньше рассказывали, будто славянские воины переплывают море под водой, но я посчитал рассказы выдумкой. А теперь я лично говорил с теми людьми, которые были свидетелями подводных набегов славян на турецкие берега.»
Комментируя эти факты, Монжери утверждал:
«Запорожские казаки пользовались гребными судами, способными погружаться под воду, покрывать в погруженном состоянии большие расстояния, а затем уходить в обратный путь под парусами.»
Как же выглядела подводная лодка казаков? Монжери попытался дать ответ и на этот вопрос. Корпус обшитого кожей челна был накрыт герметической палубой. Над ней возвышалась шахта, где находился наблюдатель-рулевой. Через шахту поступал воздух при плавании в надводном и полупогруженном положении. В погруженном состоянии движение осуществлялось при помощи весел, герметизированных в местах прохода через корпус кожаными манжетами.
Рассказы Фурнье и Монжери не канули в Лету. Их имена, например, упоминаются в книге П. Адамовича «Подводные лодки, их устройство и история», которая была издана в Петербурге в 1905 году. Проявляют интерес к их работам и современные исследователи. Один из них предположил, что подводной лодкой во время похода становилась обыкновенная «чайка». Она имела двойное дно, в котором в погруженном состоянии содержался балласт (скорее всего песок). Дно было снабжено створками. Когда возникала необходимость всплытия, створки откидывались и песок высыпался. Фантастический корабль, облепленный водорослями и ракушками, вдруг появлялся из морской пучины у самых стен вражеской крепости, повергая противника в ужас…

 

И пловцы, и ныряльщики

 

Речная и морская стихии были родными для казаков. «Казак с водою, что рыбак с удою», — говорили в народе. Запорожцы часто устраивали соревнования, переныривая плавневые протоки, подныривая под скалы. Нередко они бросались с высоких круч прямо в бурный днепровский поток. Казалось, что человеку невозможно выбраться из этого кипящего котла. Однако казаки смело ныряли в пучину, точно попадая в водные завихрения, которые выносили их прямо к берегу. Испытывая молодых воинов, старые запорожцы бросали в реку свои трубки — «люльки». Ныряльщики кидались за ними в воду и в целости и сохранности возвращали владельцам.
В истории немало и легендарных, и летописных, и конкретных хроникальных сведений о казацких боевых пловцах и подводниках. Вспоминали, например, о казаках, которые, скрываясь от неприятеля, ныряли в воду и замирали на дне, дыша через длинную тростину. Один из исследователей казацкого быта писал, что достаточно было добежать казаку до какой-нибудь степной речки или озерца — и уже он спасся, так как вырежет себе камышину, пробьет в колене ее дырочку и, взяв в рот, ныряет в воду с головой. Кончик камышины, который торчал между очеретом и осокой, совсем был незаметный, однако казак через него дышал и мог просидеть под водой, пока татары не удалялись. Вместо камышин запорожцы могли использовать полые трости и даже ножны.
Ходили слухи об отчаянных запорожцах, которые неожиданно исчезали под водой чуть ли не на целый день. Любопытные ныряли за ними и обнаруживали, что их товарищи похрапывали себе спокойно под воздушным пузырем в холодке возле коряги, так как на поверхности им, видите ли, было очень жарко.

 

Огненный щит

 

Случалось, что не было никакой возможности уйти от врага. Он буквально наступал на пятки. Тогда запорожцы прибегали к верному и испытанному способу — огневой защите. Это очень древний тактический боевой прием. Воинственные степняки могли продвигаться по степным просторам только при наличии кормов для скота (главным образом лошадей). Чтобы остановить орду, достаточно было выжечь травянистые пространства на пути ее конницы. Запорожцам, спасающимся бегством, тоже нередко приходилось поджигать густую траву. Конечно, это было возможным не во всякое время года. Ранней весной, когда сходил снег, оголялись сухие травы, которые от малейшей искры вспыхивали, словно порох. Обычно это происходило в марте. Недаром древние славяне называли этот месяц «сухий». С апреля по июнь степь представляла собой плотный ковер, сплетенный из сочных трав и ярких цветов. В июле краски блекли и травы начинали подсыхать. Огонь легко находил поживу на знойных просторах полуденной степи. Однако, чтобы направить пламя в нужное место, необходимо было хорошо знать и характер местности, и направление ветра. Запорожцам, которые легко ориентировались в Диком поле, иногда удавалось поднять такой «пал», от которого и люди, и лошади, точно мухи от холода, падали в степи. Обычно отряд скрывался за кряжем, а оставшиеся смельчаки поджигали сухостой с разных концов. Врагов останавливало не только жаркое пламя, но и едкий удушливый дым. Известно немало случаев, когда запорожцы с целью вызвать панику во вражеском отряде устраивали пожары в плавнях Великого Луга. Об этом красноречиво свидетельствуют такие плавневые названия, как протока Горелая, озеро Шмалек (сухой камыш поджигали и этим будто бы «шмалили» воду), протока Дымная. Случалось, лугари, приметив в камышовой гуще место, где затаился враг, поджигали густую растительность с разных сторон. Противник оказывался в огненном кольце. Вырваться из него можно было, скажем, лишь через одну-единственную протоку. Возле нее, как правило, сечевики и устраивали засаду. С напуганным огненной стихией и очумелым от дыма врагом справиться было довольно легко.

 

Пчелиное оружие

 

Когда голову сечевика покрывала благородная седина, он отходил от военных дел и начинал заниматься пчеловодством. Это занятие было в почете среди казаков, так как пчела — божья букашка, а пасечник — «угодный Богу человек». Поэтому старые запорожцы в конце жизни шли «спасаться» не в монастырь, а на пасеку. Там, скорее всего, и родилась мысль об использовании пчел в качестве оружия.
Враги знали о том, что в балочках по днепровским берегам в заброшенных казацких бурдюгах можно было полакомиться пчелиной сластью. Тут-то сметливые казаки и готовили им сюрприз. Зная, что в тот или иной район могут нагрянуть степные гости, они специально оставляли для них в приметных местах жбанчики с медом, который сначала приятно услаждал и веселил, а потом валил наповал самых стойких и здоровых воинов. Дело в том, что, если неподалеку от пасеки цвели «дурманящие» растения (тот же дурман, дрема белая или мак), способные влиять на нервную систему и оказывать снотворное действие, пчелы, сами того не ведая, собирали и заготавливали «пьяный» мед. О его своеобразном влиянии на организм человека еще в IV веке до нашей эры довольно образно написал древнегреческий историк и политический деятель Ксенофонт Афинский. Участвуя в походе войск Кира Младшего против Артаксеркса II, он был очевидцем того, как воины, объевшись «пьяного» меда в Колхидской низменности, заснули среди белого дня как убитые. Та же участь, но уже в I веке до нашей эры постигла легионеров римского полководца Гнея Помпея. Объевшихся плавневым «пьяным» медом врагов, казаки легко брали в плен.
Среди гончарной посуды, найденной на месте казацких зимовников и военных лагерей, привлекают внимание тонкостенные горшки. Для чего они могли использоваться? Ведь в них нельзя было варить пищу, хранить продукты. Существует версия об использовании подобных горшков в качестве… боевых ульев. Весной казацкие пчеловоды добавляли в кормовой мед протертую голову щуки, которая разбила хвостом зимний лед, и перец. Делалось это с ритуальной целью, чтоб пчелы были «зубастые, как щука, и сердитые, как перец». «Воспитанных» в таком духе пчел запорожцы использовали, скажем, в борьбе против янычар, находившихся на турецких галерах. Заключив пчелиные семьи в глиняные горшки, они с помощью метательных машин забрасывали их на палубу вражеского корабля. Горшки разбивались, и пчелы нападали на опешивших воинов, которые понапрасну отмахивались от злых и голодных насекомых кривыми ятаганами. В средние века «боевые ульи» нередко сбрасывались со стен крепостей. Историки полагают, что именно так была спасена от янычар султана Амюрата грузинская крепость Альбеля-Грек.

 
Яндекс.Метрика
PR-CY.ru
Бесплатный конструктор сайтов - uCoz