 Сокровища скифских курганов
В первом тысячелетии до нашей эры территорию современной Украины населяли оседлые земледельческие и кочевые скотоводческие племена. К V в. до н. э. они образовали государство, известное в истории под названием Скифии.
Важную роль в социальной и культурной жизни Скифии играли торговые отношения с античными городами Северного Причерноморья. Они ускорили процесс имущественного расслоения среди скифов.
Состоятельная скифская знать начала проявлять большой интерес к греческим предметам роскоши. В обмен на рабов, зерно, шкуры животных, соленую и вяленую рыбу скифы получали вино, оливковое масло, художественную посуду, изделия из цветных металлов - электра, золота, серебра, бронзы . По заказам скифов греческие торевты (мастера по обработке металлов)изготовляли украшения, золотые и серебряные вазы, богато орнаментировали оружие и боевые доспехи. Некоторые иастерские в греческих городах специально работали для удовлетворения запросов скифской знати. Многие изделия выполнялись в традициях так называемого скифского звериного стиля, но вместе с тем художники вписывали свои греческие мотивы, использовали традиционные для них приемы изображения людей и зверей, широко применяли геометрический и растительный орнамент, пальметки. Разнообразные орнаменты, переплетаясь с изображениями, создавали причудливые композиции.
Разными путями и под воздействием разных причин развивалось скифское искусство. Велика художественная ценность произведений, выполненных скифскими мастерами. Они хорошо владели техникой литья, ковки, чеканки, тиснения, гравировки и создали свой оригинальный стиль в искусстве, отличительной чертой которого были изображения на вещах животных в динамике - схватке, прыжке, беге. В произведениях звериного стиля с художественным вкусом изображены олени, лоси, вепри, часто встречаются сцены их борьбы с пантерами, львами, леопардами, рысями. Для этого стиля характерны обобщенность образа, сочетание в одном образе реальных и фантастических черт. Особое место занимал мифологический грифон - фантастическое чудовище с телом льва, крыльями и головой орла.
Ярким образцом скифского искусства является ажурная пластина - украшение конского убора изображающая всадника, стреляющего из лука в оленя.
Историческая справка.
Период с VII по III век до н.э., когда речь идет о жизни народов Восточной Европы, историки обычно называют "скифской эпохой". Но кто такие скифы? Четкого ответа на этот вопрос нет до сих пор. Одни ученые считают, что это племена, пришедшие с Урала и Сибири, другие полагают, что скифы - потомки людей, пришедших с территорий Поволжья. Установлено, что ареал их обитания обширен: от берегов Балтики до северных границ Китая и от Прикамья до египетских пустынь. Однако главным средоточием их жизни было все же Северное Причерноморье. К началу VII века до н.э. скифам удалось вытеснить киммерийцев с территории Украины, а позже их боевые колесницы и конная армия смогли покорить Мидию, Сирию, Палестину и господствовать во всей Передней Азии. Их следы можно найти на Северном Кавказе и в ряде других мест. Историки выделяют скифов - кочевников, земледельцев, пахарей, а также господствующих племен. Этот народ поддерживал тесные торговые отношения как друг с другом, так и с сопредельными государствами. Они продавали и обменивали скот, хлеб, меха, рабов. Между собой скифы нередко заключали союзы, особенно при ведении войн. Обожествляемая власть скифских царей была наследуемой.
Ученые о скифах.
Скифия перестала существовать лишь после того, как в конце III века их земли завоевали германские племена. Частично скифы были уничтожены, а частью слились с завоевателями. Важной особенностью скифов считается их приверженность к драгоценным камням и благородным металлам, особенно к золоту. Известный украинский археолог Григорий Боровка писал по этому поводу: "Первое, что поражает нас, так это богатство скифской культуры золотом. Нигде больше ни до, ни после скифов золото не было так повсеместно распространено в этом регионе. Ни одна другая культура древности, даже "богатые золотом Микены", не может соперничать со Скифией по обилию золота". Эту же мысль высказывает и "отец истории" Геродот, писавший в одной из своих книг: "Серебро и медь ими вообще не употреблялись - только золото". Великий мыслитель был не прав. Как показали раскопки царских захоронений скифов, серебро и медь они имели, но преобладало все-таки золото.
Обряд погребения.
Тот же Геродот, живший в V веке до нашей эры, подробно и красочно описывает обряд погребения скифского царя. "Когда у них умирает царь, - пишет он, -то в местности Геррос (близ днепровских порогов) роют большую четырехугольную могилу. Покойника бальзамируют, извлекают
внутренности, заполняя пустоты ароматическими травами и обмазывая труп воском. Затем на траурной колеснице покойника возят по всем подвластным племенам. В знак траура скифы отрезали себе часть уха, расцарапывали рот и нос, протыкали стрелами левую руку". Скифы верили в загробный мир, поэтому вместе с царем обязательно хоронили одну из его жен, повара, прислугу, виночерпия, а также слугу, первым узнавшего о смерти своего повелителя. Кроме того, в могилу помещались трупы убитых лошадей, отборный скот, иногда колесницы. Могилу засыпали, а над ней возводили курган высотой до 20 метров. Через год вокруг кургана устанавливали до 50 чучел царских коней и прикрепляли к ним убитых слуг. Конечно, похороны рядового скифа были куда скромнее, но и в этом случае обязательными являлись поминки. Любопытно, что до погребения устанавливался срок в 40 дней.
Художественные ценности.
То, что обнаружено археологами во второй половине XX века при раскопках курганов Куль-Оба, Чертомлык, Солоха, Гайманова могила, может быть причислено к самым замечательным находкам в истории человечества. После того как удалось раскопать курган Толстая могила в Запорожье, археолог Б.Н. Мазапевский писал: "Начав разборку, мы поняли, что перед нами тайник со скифскими сокровищами, который остался незамеченным грабителями. В коротком коридоре, соединяющем погребальную камеру с входной ямой, во время похорон скифского царя кто-то положил, а может быть, намеренно спрятал две наиболее ценные вещи - тяжелое нагрудное украшение из серебра (пектораль) со сценами из жизни скифов и фигурами животных, а также железный меч в великолепных ножнах, украшенных фигурами фантастических зверей.
В двух ямах лежали останки шести коней в богатой сбруе, отделанной драгоценными камнями. Рядом с ними в отдельных могилах покоились убитые слуги и конюх. Шею конюха украшала золотая гривна". Нужно иметь дар поэта или художника чтобы со всей полнотой передать красоту и экспрессию, которые безвестный ювелир придал тому или иному персонажу - будь то царь, скотовод или какое-либо животное. Не случайно изображения некоторых скифских предметов помещены в учебники истории многих стран мира.
В том же кургане Толстая могила оказалась абсолютно нетронутой гробница скифской царицы и ее малолетнего сына. Высокая коническая шапочка из истлевшей кожи прикрывала голову царицы, как и две с половиной тысячи лет назад. Она сплошь обшита фигурными бляшками и пластинами. Царица одета в платье с расширенными на концах рукавами. И эта верхняя одежда украшена дорогими украшениями. Изящные кожаные башмачки завершали наряд женщины. Здесь же обнаружено множество дорогих украшений: массивные серьги с изображением богини, сидящей на троне и молящейся, гривна с фигурками 7 львов, преследующих лошадь, 3 браслета и 11 перстней и бус из полудрагоценных камней. Туалетные принадлежности включали бронзовое зеркало и три дорогих сосуда, включая и редчайшую черно-лаковую вазу. Сын царицы - двух- трехлетний мальчик - был одет в костюм, весь осыпанный золотыми украшениями. В головах лежали священные сосуды из серебра, а также кувшин с изображениями сцен из жизни скифов. |
Каменная могила Памятник первобытного искусства Государственный историко-археологический музей-заповедник "Каменная Могила" расположен неподалеку от города Мелитополя. Когда вы едете машиной из Харькова в Крым по Симферопольской трассе, то не доезжая Мелитополя, слева можно увидеть поворот на село Мирное, и огромный плакат: „Кам’яна могила. Археологічний пам’ятник“. Повернув налево и проехав всего несколько километров, вы подъедете к огороженному заповеднику, находящемуся прямо в степи. Войдя в него и пройдя несколько десятков метров, перед вами откроется вид на огромный холм, сложенный будто бы великанами из громаднейших, как бы беспорядочно лежащих, каменных плит.
На территории заповедника в долине реки Молочной издалека виден желтый остров, сложенный из причудливо нагроможденных огромных каменных глыб. В народе его издавна называют Каменной Могилой. В наши дни высота Каменной Могилы достигает 12 метров. Обветренные за миллионы лет, обросшие зеленовато-серым лишайником, каменные глыбы разнообразны по размерам, причудливы и фантастичны по очертаниям. В разные времена хозяевами Каменной могилы были скифы и киммерийцы, готы и гунны, а также хазары и половцы. Но пожалуй самым экзотичным из всех народов, строивших когда-либо свои святилища на этом месте были племена женщин-воительниц амазонок.
Оставили здесь свои следы и ранние христиане: в отдельных пещерах среди изображений мамонтов и носорогов — символы Иисуса Христа и кресты.
Это не только памятник геологических эпох, но и свидетельство жизни племен, проходивших эту местность и оставивших бесценные петроглифы. Только представьте: на сводах уцелевших гротов — рисунки эпох палеолита и мезолита, эпохи меди-бронзы и средневековья. Стилизованные рисунки оленей, быков, рыб, людей доносят до наших дней своеобразие мировосприятия древнего человека. Чтобы сохранить рисунки и гроты в сохранности, они засыпаны песком. Каменная Могила овеяна множеством легенд. Одна из них гласит: Провинился чем-то богатырь Богур перед аллахом, и тот наказал богатыря: повелел вырвать руками из ближнего горного кряжа камни и сложить из них на берегу Молочной такой высоты гору, с которой во все стороны была бы видна степь. Исполняя веление аллаха, Богур рвал из кряжа громадные камни, переносил их на себе и складывал один на другой в указанном аллахом месте. Для скорейшего исполнения работы он прибегнул к хитрости: неплотно складывал камни. Когда более чем наполовину работа была уже сделана, Богур, втаскивая глыбу, неосторожно оступился и провалился в умышленно оставленные им между камнями щели, завяз там и умер с голоду. Такое наказание постигло его за желание обмануть аллаха. После этого аллах повелел ветру засыпать песком все щели между камнями и закрыть тело богатыря Богура, кости которого и поныне находят ущемленными между камней; место же стало называться Камень-гора. Каменная Могила - уникальный памятник! Дело в том, что везде в мире наскальные рисунки представлены одной-двумя эпохами (палеолит, бронза), а на Каменной могиле они - от эпохи позднего палеолита и до скифо-сарматского времени, даже до тюркского. Каменная Могила посещалась людьми более 20 тысяч лет - и была для них сказочной, священной, сакральной горой. Это был своеобразный храм, куда приходили отправлять обряды, ритуалы. На её вершине находится жертвенно-ритуальное место, сюда допускали только избранных членов племени! Здесь также прятали «чуринги» - священные предметы, в которые были вложены души умерших. За ними охотились и разбивали их вражеские племена. Сверху открывается чудесный вид на окрестности. Сады, лесочки, поселок вдалеке и рядом - излучина реки Молочной. Арійські піраміди на Луганщині. Світова сенсація, яку тільки починають досліджувати | сну історію ми хіба тільки починаємо пізнавати. І нову, і древню. Хто сказав, що цивілізація на Землі зародилася в Єгипті або Месопотамії (Шумер, Акад, Вавилон)? А що є ознакою цивілізації, скажімо, в долині Нілу? Історики кажуть: піраміди. Мовляв, на якому ступені організації суспільства мали стояти давні єгиптяни, аби при тому рівні техніки зводити такі грандіозні споруди! Хто б сперечався. От тільки коли засновника III династії фараона Джосера 2760 року до н.е. ховали в першій надземній кам'яній домовині, святилище на Мергелевому Пасмі (поблизу сучасного села Степанівка Перевальського району Луганської областi) встигло «розміняти» третє століття.
На знахідку натрапили діти
Принаймні так стверджує радник міністра культури, член Брюссельської комісії з охорони археологічної спадщини, професор кількох європейських університетів Віктор Клочко:
— Пам'ятка, як засвідчив радіовуглецевий аналіз, попередньо датується 3000-м роком до нашої ери. Вона на той час уже стояла, а коли її почали зводити, ми ще не знаємо. За обсягом виконаних робіт, за кількістю кам'яних плит, оброблених та вмонтованих — це хороша єгипетська піраміда: загальна площа пам'ятки — 1,3 квадратних кілометри...
Окремі плити — вагою до двох тонн. Тож якою мала бути організація тутешнього індоіранського суспільства п'ять тисяч років тому, аби невідомі будівничі спочатку вирубували отакенні брили, потім обтесували їх, надаючи правильної форми, невідомо в який спосіб за півтора кілометра затягували на гору, рівненько викладали? І яка мала бути інженерна культура у племен, що жили тоді на території нинішньої Луганщини?
Віктор Іванович родом з Алчевська; можливо, саме ця обставина й дозволила йому відірватися від нагальних справ і мчати стрімголов на свою малу батьківщину — знайомитися із дитячою знахідкою. Саме так: святилище відкрили не досвідчені пошуковці, а учні алчевських шкіл, члени Клубу шанувальників археології.
Керівник гуртка Володимир Парамонов уже тридцять років вивозить своїх підопічних у поля, а в тих очі розкриті широко і нудною буденністю не замулені. Взагалі-то вихід каміння на поверхню — явище буденне не тільки для Донецького кряжу, а й для безнадійно рівнинних місцевостей. Та хтось таки мав помітити: на цьому кургані брили «лізуть» із землі з підозрілою регулярністю, а до того ж вони мають ідеальну прямокутну форму.
— Судячи з їхнього залягання, вони всі є штучно створені споруди, — не сумнівається Володимир Аркадійович. — Ми знайшли плити, що стоять вертикально, утворюючи стіну довжиною до 300 метрів. Висота плит сягає двох метрів, причому, виявилося, вони йдуть у два ряди, між якими у триметровому проміжку теж покладені плити — до 25-30 сантиметрів завтовшки, причому не в один шар. Ми передали повідомлення по інстанціях, звернулися до професора Клочка... Наші припущення підтвердилися: це штучна споруда. У 2004 році був закладений перший шурф...
| | |  | | Фото - http://ingoda-kathrin.livejournal.com | | | | | | Це стовідсоткова археологічна сенсація
Розкопки тривають лише другий сезон. На маківці кургану ті ж самі діти — члени гуртка, але вже під офіційним керівництвом професора Клочка, розчистили святилище — вапнякові плити, викладені кількома концентричними колами — і ще невеличкий фрагмент зовнішньої стіни метрів за сто нижче по схилу. За словами Віктора Івановича, тільки-но почалася комп'ютерна реконструкція первинного вигляду пам'ятки. Отже він як фахівець, можливо, й уявляє собі її абриси більш-менш предметно, а от інші можуть давати повну свободу своєму уявленню. Підстави є, адже перед нами стовідсоткова археологічна сенсація: на теренах Східної Європи не знайдено нічого подібного! Але мінімум тверезості в оцінках не завадить.
— Скажіть, а яка порода лежить в основі цього пагорба?
— Дуже правильне запитання. Тут працювали геологи з Донбаського технічного університету. Ось цей вапняк, з якого викладено святилище — виходи його о-он там, унизу. А тут, на цьому місці — піщаник підстилає. Він десь на глибині двох метрів. Тобто всі ось ці плити — принесені.
У тому, що плити правильної форми, може пересвідчитися будь-який сторонній спостерігач. І їх багато. Неймовірно багато, якщо виходити з постулату про дикість племен, що жили тут у ІІІ тисячолітті до н.е. По східній стороні Гряди вони лише трохи вкриті травою і складають чи то ще одну стіну, чи, так би мовити, дорогу до храму. По них можна навіть визначити контури споруди, які складаються у правильну «зірку». На одній з плит я побачив отвір правильної прямокутної форми. Професор Клочко встиг поздоровити мене з відкриттям: за його словами, це, скоріш за все, паз, куди вставлялася статуя якогось божества. Уявіть собі: кам'яна дорога нагору, мінімум з півкілометра, до блиску відшліфована арійськими чоботами (не личаками ж!), а обабіч — статуї, статуї... Навіть якщо вони не дотягують рівнем до скульптур Фідія або Праксителя, все одно видовище має бути ефектним.
Відкриття зірвалося, коли на мою знахідку підійшов подивитися Парамонов. Надто довго працює він тут зі своїми хлопцями, аби не помітити й не занотувати таку деталь. Та все одно приємно. І за себе (помітив!), і за пращурів, які вміли не просто вирубувати брили — інженерна думка в наших індоіранців фонтанувала.
— Вікторе Івановичу, культури десь зароджуються, кудись мігрують. Ось ця — вона звідки прийшла?
— Що стосується цього населення... Вони були мігрантами, але в той час, коли почалося будівництво, це вже було місцеве населення впродовж кількох сотень років. А звідки вони прийшли, тут є дві суто протилежні теорії. Є теорія, пов'язана з Північним Кавказом. Друга теорія, прихильником якої є я, — що вони виходять з теренів, близьких до Трипільської культури. Тобто прийшли сюди із Заходу України, наприклад, десь із Подністров'я. Там є щось подібне. Ні, не в спорудах — у матеріальній культурі.
Тут я наважився поставити найбільш дике запитання:
— Як ви вважаєте, якби відкриття Гряди сталося десь році у 1933-му — воно зацікавило б Гітлера?
Професор не образився і навіть не здивувався, відповів не задумуючись:
— Безперечно. Це ж індоіранці, себто арійці, а він спеціально шукав пам'ятки, з ними пов'язані.
Цікаво: деякі історики (на кшталт Петра Толочка) пропонують українцям забути про давній Київ і вести відлік своєї історії від часів Богдана Хмельницького, оскільки начебто до того не було у широкому вжитку такої назви — Україна. Назва «Іран» (скорочено від Аріанам — «країна аріїв») з'явилася лише в І тисячолітті до нашої ери, однак племена, що мешкали в Донбасі за пару тисячоліть до того, ті ж самі академіки чомусь не соромляться називати іранськими (індоіранськими). А може, вони вже тоді себе іменували «донецькими»? Звідки ми знаємо, якщо від них (і про них) не лишилося письмових джерел — або їхні послання до нас не тільки не розшифровані, а й просто не помічені? Як не помічали донедавна цієї пам'ятки.
Колись у степу був лісостеп?
..Мергелеве Пасмо знаходиться не просто в оспіваному Донецькому степу (пам'ятаєте: «Спят курганы темные...»), а в степу незайманому. З часів отих самих аріїв він не знав плуга. Коли ходиш по кургану, ноги відчували якусь незвичну пружність — наче у трав'яного покрову за кілька тисячоліть виросло жорстке підшерстя. Такого «ефекту» не буває ні на викоханих столичних газонах, ані на кинутих у смутну добу «рехворм», порослих бур'яном екс-колгоспних полях. Сива давнина тут охоплює тебе всього... починаючи зі ступнів.
Між брилами помітив дивну рослину: просто із землі ростуть м'ясисті зелено-жовтаві розетки. Деякі з них викинули стебла, що нагадують міні-пальми, а на верхівках «пальм» — білі із жовтим суцвіття. Ніколи в степу не бачив нічого подібного.
— Молодило, — просвітив Парамонов. — Найближчий ареал мешкання — Полісся. Тобто там, де багато вологи. За нашими припущеннями, коли будувалось святилище, тут був зовсім інший клімат. Тут буяв лісостеп, багато води, діброви...
На момент нашого діалогу спека під сорок — без краплини дощу — стояла вже третій тиждень.
— Плити клали на глиняний підмурівок, а глина зберігає воду, умови ті ж самі. От квітка на цьому п'ятачку й росте.
То в моєму, знайомому до болю Донбасі — необмежене поле для роботи не лише археологів, а ще й палеоботаніків.
P.S. Невдовзі після мого відвідання Пасма в степу сталася пожежа. Розкішна трава вигоріла, і тут лишається тільки шкодувати. Зате тепер оку відкрилася пам'ятка у всій своїй величі (зізнаюся, я туди більше не їздив, ці кадри показало обласне державне телебачення). І професор Клочко після того угледів у споруді ознаки астрономічної лабораторії, які до того приховувала рослинність. Експедиція цього року завершується. Настає час кабінетних роздумів. Думати є про що. | | | | | Сокровища скифских курганов
В первом тысячелетии до нашей эры территорию современной Украины населяли оседлые земледельческие и кочевые скотоводческие племена. К V в. до н. э. они образовали государство, известное в истории под названием Скифии.
Важную роль в социальной и культурной жизни Скифии играли торговые отношения с античными городами Северного Причерноморья. Они ускорили процесс имущественного расслоения среди скифов.
Состоятельная скифская знать начала проявлять большой интерес к греческим предметам роскоши. В обмен на рабов, зерно, шкуры животных, соленую и вяленую рыбу скифы получали вино, оливковое масло, художественную посуду, изделия из цветных металлов - электра, золота, серебра, бронзы . По заказам скифов греческие торевты (мастера по обработке металлов)изготовляли украшения, золотые и серебряные вазы, богато орнаментировали оружие и боевые доспехи. Некоторые иастерские в греческих городах специально работали для удовлетворения запросов скифской знати. Многие изделия выполнялись в традициях так называемого скифского звериного стиля, но вместе с тем художники вписывали свои греческие мотивы, использовали традиционные для них приемы изображения людей и зверей, широко применяли геометрический и растительный орнамент, пальметки. Разнообразные орнаменты, переплетаясь с изображениями, создавали причудливые композиции.
Разными путями и под воздействием разных причин развивалось скифское искусство. Велика художественная ценность произведений, выполненных скифскими мастерами. Они хорошо владели техникой литья, ковки, чеканки, тиснения, гравировки и создали свой оригинальный стиль в искусстве, отличительной чертой которого были изображения на вещах животных в динамике - схватке, прыжке, беге. В произведениях звериного стиля с художественным вкусом изображены олени, лоси, вепри, часто встречаются сцены их борьбы с пантерами, львами, леопардами, рысями. Для этого стиля характерны обобщенность образа, сочетание в одном образе реальных и фантастических черт. Особое место занимал мифологический грифон - фантастическое чудовище с телом льва, крыльями и головой орла.
Ярким образцом скифского искусства является ажурная пластина - украшение конского убора изображающая всадника, стреляющего из лука в оленя.
Историческая справка.
Период с VII по III век до н.э., когда речь идет о жизни народов Восточной Европы, историки обычно называют "скифской эпохой". Но кто такие скифы? Четкого ответа на этот вопрос нет до сих пор. Одни ученые считают, что это племена, пришедшие с Урала и Сибири, другие полагают, что скифы - потомки людей, пришедших с территорий Поволжья. Установлено, что ареал их обитания обширен: от берегов Балтики до северных границ Китая и от Прикамья до египетских пустынь. Однако главным средоточием их жизни было все же Северное Причерноморье. К началу VII века до н.э. скифам удалось вытеснить киммерийцев с территории Украины, а позже их боевые колесницы и конная армия смогли покорить Мидию, Сирию, Палестину и господствовать во всей Передней Азии. Их следы можно найти на Северном Кавказе и в ряде других мест. Историки выделяют скифов - кочевников, земледельцев, пахарей, а также господствующих племен. Этот народ поддерживал тесные торговые отношения как друг с другом, так и с сопредельными государствами. Они продавали и обменивали скот, хлеб, меха, рабов. Между собой скифы нередко заключали союзы, особенно при ведении войн. Обожествляемая власть скифских царей была наследуемой.
Ученые о скифах.
Скифия перестала существовать лишь после того, как в конце III века их земли завоевали германские племена. Частично скифы были уничтожены, а частью слились с завоевателями. Важной особенностью скифов считается их приверженность к драгоценным камням и благородным металлам, особенно к золоту. Известный украинский археолог Григорий Боровка писал по этому поводу: "Первое, что поражает нас, так это богатство скифской культуры золотом. Нигде больше ни до, ни после скифов золото не было так повсеместно распространено в этом регионе. Ни одна другая культура древности, даже "богатые золотом Микены", не может соперничать со Скифией по обилию золота". Эту же мысль высказывает и "отец истории" Геродот, писавший в одной из своих книг: "Серебро и медь ими вообще не употреблялись - только золото". Великий мыслитель был не прав. Как показали раскопки царских захоронений скифов, серебро и медь они имели, но преобладало все-таки золото.
Обряд погребения.
Тот же Геродот, живший в V веке до нашей эры, подробно и красочно описывает обряд погребения скифского царя. "Когда у них умирает царь, - пишет он, -то в местности Геррос (близ днепровских порогов) роют большую четырехугольную могилу. Покойника бальзамируют, извлекают
внутренности, заполняя пустоты ароматическими травами и обмазывая труп воском. Затем на траурной колеснице покойника возят по всем подвластным племенам. В знак траура скифы отрезали себе часть уха, расцарапывали рот и нос, протыкали стрелами левую руку". Скифы верили в загробный мир, поэтому вместе с царем обязательно хоронили одну из его жен, повара, прислугу, виночерпия, а также слугу, первым узнавшего о смерти своего повелителя. Кроме того, в могилу помещались трупы убитых лошадей, отборный скот, иногда колесницы. Могилу засыпали, а над ней возводили курган высотой до 20 метров. Через год вокруг кургана устанавливали до 50 чучел царских коней и прикрепляли к ним убитых слуг. Конечно, похороны рядового скифа были куда скромнее, но и в этом случае обязательными являлись поминки. Любопытно, что до погребения устанавливался срок в 40 дней.
Художественные ценности.
То, что обнаружено археологами во второй половине XX века при раскопках курганов Куль-Оба, Чертомлык, Солоха, Гайманова могила, может быть причислено к самым замечательным находкам в истории человечества. После того как удалось раскопать курган Толстая могила в Запорожье, археолог Б.Н. Мазапевский писал: "Начав разборку, мы поняли, что перед нами тайник со скифскими сокровищами, который остался незамеченным грабителями. В коротком коридоре, соединяющем погребальную камеру с входной ямой, во время похорон скифского царя кто-то положил, а может быть, намеренно спрятал две наиболее ценные вещи - тяжелое нагрудное украшение из серебра (пектораль) со сценами из жизни скифов и фигурами животных, а также железный меч в великолепных ножнах, украшенных фигурами фантастических зверей.
В двух ямах лежали останки шести коней в богатой сбруе, отделанной драгоценными камнями. Рядом с ними в отдельных могилах покоились убитые слуги и конюх. Шею конюха украшала золотая гривна". Нужно иметь дар поэта или художника чтобы со всей полнотой передать красоту и экспрессию, которые безвестный ювелир придал тому или иному персонажу - будь то царь, скотовод или какое-либо животное. Не случайно изображения некоторых скифских предметов помещены в учебники истории многих стран мира.
В том же кургане Толстая могила оказалась абсолютно нетронутой гробница скифской царицы и ее малолетнего сына. Высокая коническая шапочка из истлевшей кожи прикрывала голову царицы, как и две с половиной тысячи лет назад. Она сплошь обшита фигурными бляшками и пластинами. Царица одета в платье с расширенными на концах рукавами. И эта верхняя одежда украшена дорогими украшениями. Изящные кожаные башмачки завершали наряд женщины. Здесь же обнаружено множество дорогих украшений: массивные серьги с изображением богини, сидящей на троне и молящейся, гривна с фигурками 7 львов, преследующих лошадь, 3 браслета и 11 перстней и бус из полудрагоценных камней. Туалетные принадлежности включали бронзовое зеркало и три дорогих сосуда, включая и редчайшую черно-лаковую вазу. Сын царицы - двух- трехлетний мальчик - был одет в костюм, весь осыпанный золотыми украшениями. В головах лежали священные сосуды из серебра, а также кувшин с изображениями сцен из жизни скифов. Українська цивілізація | | АРАТТА - ПРАДАВНЯ УКРАЇНА 4196 переглядів
Опубліковано - 5.03.2007 | Всі публікації | Версія для друку | Коментарі (4)  Олексій ГУБКО, кандидат психологічних наук
| | | | Нікуди не дітися від того історичного факту, визнаного нині ученими всього світу, що саме з Придніпров'я пішла в світи вся індоєвропейська культура, що тут коріння індоєвропейських мов. Як і те, що в Україні виникла перша земна цивілізація і звідси вже поширилася по всій планеті. На небосхилі національної ментальності найяскравішою зіркою палахкотить розум народу. Саме він творить матеріальний і духовний світ нації і визначає її місце в міжнародному табелі про ранги. Тому-то наш великий патріот Пантелеймон Куліш і вбачав у розумі українців запоруку їхнього національного відродження:
Промовляє – оживає
Згнічений морозом,
Не позичений у німця
Український розум,
Схаменуться, стрепенуться
Стуманілі люде:
Рідне слово, рідний розум, –
Рідна й правда буде.
І сьогодні, коли ми на великому національному руйновищі з-під тяжких надмогильних імперських плит видобуваємо наші нетлінні духовні скарби, маємо чи не в першу чергу поцінувати саме наш національний інтелект. Адже століттями кремлівські психохірурги вживляли нам у мізки ідейки нашої розумової недолугості, неповноцінності, вторинності, хуторянства. «Несамовитий Віссаріон» висловив це на такому жаргоні: «...Здравый смысл в Шевченке должен видеть осла, дурака и пошлеца... Ох эти мне хохлы. Ведь бараны – а либеральничают во имя галушек и вареников с свинным салом!» І ще: «Хороша литература, которая только и дышет, что простоватостью крестьянского языка и дубоватостью крестьянского ума!» (В.Г. Белинский. Собрание сочинений в десяти томах. – т. 9. – с. 689 – 690. – т. 4. – с. 418).
Щоправда, це україножерство йшло не тільки від захланного великодержавного мотивізму, але й від неуцтва. Бєлінський зовсім не знав України. І варто йому було лише раз побувати тут, як одразу став писати дещо інше. Так, у листі до дружини він сповідується: «Вёрст за 30 до Харькова я увидел Малороссию, хотя еще и перемешанную с грязным москальством. Избы хохлов похожи на домики фермеров – чистота и красивость неописанны. Вообрази, что украинский борщ есть не что иное, как зеленый суп (только с курицею или бараниною и заправленный салом), а о борще с сосисками й ветчиной хохлы и понятия не имеют. Суп этот они готовят превкусно и донельзя чисто. И это мужики! Другие лица, смотрят иначе – эти очень милы, тогда как на русских смотреть нельзя – хуже и гаже свиней» (В.Г. Белинский. Полное собрание сочинений в тринадцати томах. – т. 12. – с. 288).Отже, не тільки охайність і естетика українців вразила великого критика, але й інтелектуальність і духовність, особиста й національна гідність дорослих і дітей: «інші обличчя, дивляться інакше». І наскільки ще українофобів поменшало б, якби вони знали краще і нас, і нашу культуру.
Зокрема нашу давню культуру. Зараз, коли перед нашим зачудованим зором сяйнула неозора глибочінь української історії й культури, коли перед цим зором звелися величні хоромини трипільської цивілізації, ми тепер по-інакшому сприймаємо і розум, і душу наших пращурів. У підручниках з історії й археології кроманьйонця зображено як дрімучого дикуна. А от наш пращур – кроманьйонець із Мезенської стоянки (тепер Коропського району Чернігівської області), що жив 20 тисяч років до Різдва Христового, виявляється, вже був неабияким інтелектуалом і витворив у зародку всі основні духовні напрями майбутньої цивілізації – науку (астрономія – місячні календарі тощо), релігію (культова магія, поняття про душу), систему знаків-символів (піктографічне письмо, числа, серед них і магічні: сакральна симірка і т. ін.), мистецтво (ансамбль музичних інструментів з мамутових кісток), побутову естетику (браслети меандри, що переважали за своєю красою античні меандри), високо-естетичне гончарне мистецтво, що вже мало всі прикмети знаменитої опішнянської кераміки – і ще, і ще. У всьому цьому мав передовсім виявитися інтелект цих піонерів української духовності. Адже до всього цього треба було додуматися, треба було потужно й глибоко мислити. Подумати тільки! – до народження Христа ще цілих двадцять тисячоліть, планета ще необжита, навколо звірячість і дикість, а наш чоластий пращур із придеснянського городища вже втуплює свій допитливий, палахкотливий зір у космічні нетрища, осягає не тільки видимий, але й невидимий езотеричний світ (магію, душу, потойбіччя), поринає у світ абстракцій (поняття божества, числа, ієрогліфи), починає жити за законами краси, естетизує свій побут (тамтешні чепурихи вже знали косметику й біжутерію), до самозабуття музикує в інструментальному гурті. То сурмила, наближаючись, цивілізація.
А що вже говорити про апогей трипільської культури (V-ІІ тисячоліття до н.е.) і її інтелектуальні й інші духовні засяги настільки приголомшливі, що час від часу у вчених зринає припущення про те, що якісь позаземні цивілізації передали нам свій духовний спадок. Звідси легенда про золотого плуга й золоте ярмо, спущені з небес нашим краянам, аби вони понесли в світи мистецтво землеробства. Звідси і міф про змішані шлюби праукраїнок з небожителями аби людство одержало додаткову космічну генетичну потугу для свого розвою. Не заперечуючи, а навпаки, підтверджуючи можливість отримування землянами інформації і навіть генетичного підживлення від інопланетної цивілізації, що «веде» наш розвиток, опікується нами, слід усе-таки замислитися над тим, а чому саме нам випала така благодать, чому саме праукраїнців небесні сили (та ж ноосфера) обрали в якості місіонерів людства, аби передати їм ці богоспасенні знання і вміння? Відповідь напрошується сама собою: либонь, тому, що саме придніпрянці тоді були єдині, здатні за рівнем свого інтелектуального й іншого розвитку для сприйняття цих базових знань. Значить, тут, особливо в причорноморській Атлантиді, вже існувало досить розвинене суспільство.
Справді, нікуди не дітися від того історичного факту, визнаного нині ученими всього світу, що саме з Придніпров'я пішла в світи вся індоєвропейська культура, що тут коріння індоєвропейських мов. Як і те, що в Україні виникла перша земна цивілізація і звідси вже поширилася по всій планеті. Тут уперше з'явилося сільське господарство і промисловість. Уперше приручили коня, корову й інших тварин. Уперше винайшли колесо й воза, і це для людства мало більше значення, ніж вся ядерна фізика. Зорали першу ріллю і посадили злаки, городину й сади. Випекли рукотворне сонце – пшеничну паляницю.
Причому не з дикої пшениці, а з культурної, яка була виведена в результаті складної селекційної роботи, коли було злучено в гармонійну сув'язь корисні хромосоми кількох диких форм. Уперше на планеті розпочалося дво-, триповерхове містобудування, зведено храми, обсерваторію, магістральні траси, піраміди українських степів – скіфські могили, циклопічні фортифікаційні споруди (Змієві вали – задовго до Китайської стіни). Була витворена дивовижно багата трипільська мова, що налічувала 20 тисяч слів. Перша писемність і перша поезія, різні види мистецтва. Зродилась незбагненно досконала наука й інженерна техніка. Тут з'явилася перша космогонія, астрономія, математика, медицина, агрономія, релігія, магія і т.д. Тут точно обраховано радіус Землі, орбіти планет, з точністю 0,9 сек. – тривалість місяця і 0,4 сек. – тривалість сонячного року і т. ін.
Трипільські астрономи досконало знали зоряну карту неба і його закономірності, виходячи з закону періодичності небесних явищ і руху небесних світил. Космогонія древніх базувалася на тривалих спостереженнях за зірками й планетами. Примітивні обсерваторії були ледь не в кожному селищі – як правило, при храмах. Мислителі Трипілля впритул універсально підійшли до закону явищ природи періодичності, зокрема на основі поміченого ними на базі поширеного явища семикратного повторення різних феноменів – семиелементної характеристики зодіакальних рушень, семибарвної палітри музичних нот і т.д. Трипільці першими створили магію чисел, кабалу, астрологію. Спираючись на езотеричні, сакральні уявлення пелазгів, які вони принесли до Стародавньої Греції, Піфагор створив своє вчення про числа. Цьому могла посприяти і його мати-пелазгійка, яка служила піфією при храмі у Дельфах.
Багато видатних людей Еллади й Риму були праукраїнцями – етрусками або пелазгами. Таку ж провідну роль у державному й духовному житті вихідці з нашого краю відігравали і на всіх інших материках. На наших теренах постійно панувало явище перенаселення. Дітей було дуже багато, життя дуже заможним, і трипільці постійними потужними еміграційними хвилями розходилися по всіх частинах світу, несучи свою високу, чисту науку справедливого, духовного життя. Володарями й зберігачами вищих знань у Стародавньому світі були волхви, жерці. Прийняття християнства супроводжувалося винищенням волхвів, і вони змушені були піти в підпілля. Цей потаємний орден жерців проіснував протягом усіх наступних поколінь, беручи личину то козаків-характерників, то масонів, то народних цілителів, чаклунів, мольфарів, ворожбитів, віщунів, астрологів, а сьогодні – екстрасенсів.
Останні три тисячі років інтелектуальний розвиток українців було утруднено. Наш край з усіх сторін шматували хижі орди завойовників. В останньому тисячолітті Україна була колонією. Із неї викачували не тільки матеріальні, але й духовні, інтелектуальні багатства. В останні століття масове викачування кращих українських мізків було поставлено на рівень державного психовампіризму. Кращі інтелектуальні сили і сьогодні залишають країну.
В усіх країнах українська діаспора є найінтелектуальнішою, духовнішою. У Стародавній Греції нашого земляка мислителя Анахарсиса було визнано одним із семи найвеличніших мудреців античного світу.
Ліна Костенко писала про це:
Колись було сім грецьких мудреців –
З них Анахарс був скіфом, паралотом.
З праукраїнців походили Піфагор, Анаксагор, Демокріт, Гераклід, Архімед, Геракл – і маса інших. З етрусків чи пелазгів вийшли і всі видатні грекині – Гіпатія, Сафо та ін. Усі піфії й гетери також були з наддніпрянок. Гречанки не могли бути ними, їх нікуди не випускали з жіночої половини дому, і вони просто не мали належного розвитку. Праукраїнки ж були блискуче освіченими, мали гострий розум, прекрасну мову, і вони в Елладі створили унікальну духовну касту гетер, їх запрошували знатні греки на свої зібрання, аби вони прикрашали їхнє товариство своїми піснями, грою на музичних інструментах і високоінтелектуальними розмовами. Гетери задовольняли лише їхні духовні потреби. Фемістоклу належить сумнівний «афоризм», який був «моральним кодексом» стародавніх греків і римлян: «Дружина – для родини, гетера – для інтелектуального задоволення, а юнак – для сексуальних насолод»... Як бачимо, наші землячки переважали не лише дружин членів цього добірного збіговиська, але і його самого. Так само наддніпрянки-піфії були віщунками-оракулами при храмах, віщуючи долю відвідувачів. Вони не лише мали дар яснобачення, але й також були висококультурними, інтелектуально розвиненими. Саме поетеси-піфії з Придніпров'я придумали грекам їхній знаменитий поетичний розмір гекзаметр.
І в усі наступні століття, незважаючи на всі страхітливі випробування та фізичне винищення десятків і десятків мільйонів українців (причому здебільшого саме їх інтелектуальної, духовної еліти), наші краяни завжди продовжували залишатися однією з найінтелектуальніших націй світу. Яку б царину розумової діяльності ви не взяли, серед першого десятка найвидатніших корифеїв світу майже завжди знайдете українця. Хто заперечить, що Шевченко має бути в десятці найкращих поетів планети? І хіба не є беззаперечним, що Леся Українка утримує пальму першості серед поеток світу?
Або взяти хоча б найабстрактнішу науку математику. Геніальним математиком вважається Микола Гулак, який ще в XIX ст. відкрив теорію відносності. Георгія Вороного названо найвидатнішим алгебраїстом XX ст. Гідний бути в десятці кращих і Михайло Кравчук.
Серед кращих творців космічної техніки й космогонічної теорії традиційно повно українців – Едуард Ціолковський, Микола Кибальчич, Юрій Кондратюк, Сергій Корольов та ін. У десятку кращих істориків світу входить Михайло Грушевський, а в десятку лінгвістів – Агатангел Кримський – і несть їм числа...
Відомий психолог і психіатр Іван Сікорський так писав про переваги українського розуму: «Тип малоруса і великоруса різняться між собою в тому відношенні, що у малоруса меншою мірою створилися ті нові риси, які набуті від фіннів, і більше зберігся природний слов'янський розум і почуття. Таким чином малорус виявився більш ідеальним... більш схильним до роздумів (розвинений розум)... Його почуття більш тонкі й глибокі; він більш поетичний і схильний до внутрішнього аналізу» (И.А. Сикорский. Всеобщая психология с физиогномикой в иллюстрированном изложении. – К., 1904. – с. 85).
У 20 – 30-ті роки японські психологи експериментально досліджували «розумову силу» українців та росіян у порівнянні з представниками деяких інших народів. Японський журнал повідомляє про підсумки цього дослідження: «Росіяни і південно-східні слов'яни у когнітивному (пізнавальному) плані стоять значно вище від корінних китайців і навіть японців. Але їхній колективний інтелект знижується через розмежування, слабкості національного почуття за правильного виховання, безкомпромісної віддачі національної, самовіддачі кожної особистості, ці народи пануватимуть над світом» (цит. за вид.: Ю. Канигін. Шлях аріїв, К., 1997. – с. 180).
Високий інтелектуальний потенціал учнівської молоді України засвідчили й експериментальні дослідження українських психологів. Зокрема автор цих рядків понад 30 років вивчав дослідним шляхом розумові здібності українських школярів, і вони виявилися значними. Доцільно провести за цими методиками порівняльні дослідження в інших країнах. Але й так уже зрозуміло, що ні про які принизливі судження про розум нашого народу не може бути й мови.
Навпаки, самі ж зарубіжні вчені надають нашій молоді переваги. Так, професор Каліфорнійського університету Дональд Рой, який уже тричі приїздить в Україну і викладає тут антропологію, психологію, соціологію та інші науки у Києво-Могилянській академії та Київському політехнічному університеті, у своєму інтерв'ю кореспонденту тижневика «Освіта» зауважував: «І в академії, і в політехнічному – надзвичайно високий рівень підготовки студентів. Вони розмовляють англійською, а ця демонструє високий клас українського суспільства. Українські студенти виявляють неабияку зацікавленість у ролі Америки у світі на відміну від американських, яких зазвичай мало цікавить те, що відбувається за межами США. І якщо запитати американського студента, де знаходиться Україна, він не відповість, бо не знає. Українські студенти виявляють більше поваги до професорів.
... Інтелектуальний рівень українських студентів набагато вищий від рівня їхніх американських ровесників. Той курс, що я викладаю, вимагає високого рівня підготовки, й українці його мають, чого про американців не скажеш».
Досить промовистим є заголовок книги, що вийшла у США: «Те, що знає Іванко, Джонні не знає». І справді, коли наші навіть посередні учні й студенти виїздять разом з батьками до США, вони відразу стають там відмінниками. І навіть в елітних закладах, куди потрапляють після великого конкурсу.
Тож Україна входить до планетарної родини народів не забейканою, зашмарованою Попелюшкою, не темною поторочею, а високоінтелектуальною грандесою, яка ще вразить світ і змусить поважати себе навіть наших ворогів. Тож шануймося, бо ми того варті!
За матеріалами газети «Столиця», 10 лютого 1998 р. | | | |
Святилище Кам'яна Могила як природний храм осмислення людино-родом межі двох просторів - Буття і Небуття. Дослідження А. Г. Кифішина За космологією кожне земне поняття має відповідність трансцендентному невидимому аналогові на небесах, свого роду "ідею" у платонівському розумінні.
Першим таким феноменом для ландшафту України виступає святилище Кам'яна Могила, яка, за визначенням російського вченого А. Кифішина, "вже в пізньому па-леоліті могла осмислюватися як священний комплекс, свого роду храм з надзви-чайно складною структурою, що відповідав уявленням давніх людей про таїну народження богів, героїв, а з часом і смертних царів - обранців громади людей уже у реальному світі" (Кифішин 2001:505). Дослідник докладно описує сакральну топографію цього природного храму, яка передбачала коло сакрального шляху божес-тва-тотема, а через нього відбивалось осмислення межі двох просторів - Буття - Небуття, поцейбічного--потойбічного або явного-неявного порядків Всесвіту. Кифішин зауважує, що Кам'яна Могила - "єдиний, вже давно визначений образ світо-вої гори, то апріорі він може бути наділений єдністю функцій й окремі її елементи" (Кифішин 2001:399). В цій точці через здійснення ієроритуалу відбувалось освоєння межі Буття й Небуття, яке з часом в пізніх традиціях набуде значення культури.
Так, віднайдені співвідношення глибини трьох найбільших святилищ Кам'яної Могили: Північне-Східне має глибину 12 м, Північне - 24, Західне святилище Гро-та Бика - 36, що відповідне пропорційному співвідношенню 1:2:3. Феноменальним виявляється факт надання глибинного сенсу магії чисел, що була для первісних лю-дей так само слідуванням небесному взірцю. Пропорційні співвідношення розмірів святилищ, виходячи з їхньої глибини, зростали в прогресії 0: 12: 24: 36: 48: 60.
Графічне прочитання плану названих святилищ Кам'яної Могили дає знак, про-читаний ученим як "Інанна". Образ богині - тотема Інанни - Козерога, вочевидь, пронизував собою весь комплекс Кам'яної Могили. Зміст написів усередині даних святилищ міг бути пов'язаним із культом місяця, - зауважує дослідник.
Цей комплекс п'яти святилищ був доволі раннім - очевидно, найраннішим на Кам'яній Могилі. Він повинен був існувати ще до Чатал-Гююка, тобто до середини VII тис. до н. е. Такий висновок зроблено на підставі наявності найдавнішого напи-су в Гроті Бика та виявлення давнього архіву кам'яних табличок, їхнє знаходження виявляється не випадковим явищем, а свідчить про ритуальну виняткову наси-ченість того пагорба, де розміщені Гроти Чуринг, Грот Чаклуна. Ці святилища да-туються XII-X тис. до н. е. А. Кифішин відзначає можливість використання ком-плексу п'яти святилищ під одним поняттям - "знаком таємничого Суду Води",
котрі об'єднувалися ритуалом, який реально відбувався. Ритуал цей був одним із свят того часу, зв'язаним, очевидно, як із місячним, так і сонячним календарем (так і зоряним, але такого роду реконструкція поки що не можлива). Основний елемент свята - священна процесія збиралася біля Грота Чаклуна і біля Грота Чуринг - сховищ найстародавніших ритуальних написів на табличках. Траєкторію ЇЇ руху створював знак "А" - "вода". Потім процесія направлялась до Грота Кози й Грота Бика, вже потім ішла до Північного й Північне-Східного святилищ. Можливо її вихід був очікуваним біля плити з написом "Суд Води" неподалік річки Молочної. Річка, безперечно, відігравала виняткову роль у ритуальних дійствах, і сама "вода" могла бути саме водою ріки Молочної.
А. Кифішин після ретельного прочитання й вивчення написів із Гротів Кам'яної Могили, відзначає, що трохи пізніше, з кінця VII тис. до н. е. були оформлені інші святилища, відзначені знаками RI "текти" ("Суд, Води"?) або "Інанна", під якою ма-
лася на увазі можливо первісна водна богиня-змія. У праці Ф. Б. Я. Кейпера віднаходимо відповідності щодо припущень Кифішина: "...не може бути сумніву в тому, що danu - це термін, успадкований з індоіранської релігійної мови для означення "по-
току", перш за все первинних вод... з іншого боку, існує зв'язок між ембріогоніею й космогонією, ...ці сліди можна виявити у ведійській міфології, то це припустимо як результат макроскопічної проекції спогадів про пренатальне життя... цей висновок
стосується основної схеми даних міфів..." (Кейпер 1986)
На згадуваній жіночий статуетці з Чатал-Гююка окрім вказаних A-KUD та Ш, був і знак DAR. Можливо, на думку Кифішина, "Суд Води" належав до широко роз-повсюдженим давнім ритуалам, що мислився як космогонічний процес руйнування й творення Всесвіту (і людей) з хаотичної водної стихії (Кифішин 2001). Ці при-пущення російського вченого можна прокоментувати словами Ф. Б. Я. Кейпера про "примітний паралелізм між зачаттям й ембріональним станом людської істоти, з одного боку, і генезисом космосу, як це було розказано в індійському космогонічному міфі, який до певної міри можна прочитати як легенду про космічну овуляцію й за-чаття, - з іншої... і макрокосмічну проекцію в космогонічний міф..." (Кейпер 1985:145).
Згадуються в прочитаних написах Кам'яної Могили Бог - творець Енліль Кургаль, який в слов'янській традиції зберігається як Лель, та описані його мандри;
місячний бог Ензу, який передував шумерському Сину; володар "Ану" - "володар
зернин душ", "Ібаз" - земний представник Енліля, що мав титул "великого судді"
(tar-gal), винахідник першої колісниці богів, на "Суді Води" "душу у воду не проли-
вав", а зберігав життя засудженим.
У святщшщі Грота Бика здійснювався ритуал відродження померлих бого-царів. А можливо згадувані "зернини душ" це як раз земний аналог "небесного" первня "зернин світового духу", про який ми вже мали змогу дізнатися з дослідження С. Сухоноса (Сухонос 2000). А. Кифішин відзначає, що передіснування, тобто прена-тальне буття душі, що проходить цикл відродження, включало три необхідних ком-поненти: "сім 'я" або "воду" (шумер. А), "зерно" (se) і "душу" (zi). Вони фігурують у різних комбінаціях, але їх зміст нам залишається допоки не ясним ... Інанна як "діва-мати" відігравала величезну роль в протошумерський час, ніж у Шумері другої поло-вини Ш тис. до н.е. Але її зв'язок з образом змія допоки мені не зовсім зрозумілий" (Кифішин 2001:626). Доречно з цього приводу знов згадати працю Ф. Б. Я. Кейпера "Космогонія та зачаття" й дозволити собі припущення щодо зв'яз-ку образу Інанни і змія в контексті генеральної ідеї названої праці.
Якщо прийняти такий феномен, тоді написи святилища Кам'яної Могили набу-вають значення першого у світі писемного взірця, який існує на найвищому космічному рівні. Святилище як ритуально - культовий комплекс відображає всі рівні, що відповідають макрокосмічній проекції зв'язку ембріогонії й зачаття.
На думку М. Еліаде, "храм - місце, в найвищій мірі священне, - має свій не-бесний прототип, так само як і міста. Взірець не просто передує земному будуван-ню - він розташований в ідеальному (небесному) "краї", що знаходиться у вічності". Так само як і святилища, позаземні прототипи мають гори, ріки, поселення (Вороб-йов 2002). Вони відповідають міфологічній моделі: всі дикі, природні території уподібнюються до Хаосу, що тотожне неподільному Хаосу, субстанції без форми, існуючої до Творення. Тому, проникнення на будь-яку невпорядковану територію передбачає здійснення ритуалу (обряду), що символічно відтворює акт Творення - незаснований простір спочатку "космізується", а вже потім використовується (засе-ляється тощо). Еліаде привертає увагу до значення ритуалу для засвоєння просто-ру людиною, наголошуючи, що оточуючий людину світ, окультурений руками лю-дини, виявляється справжнім у тій мірі, в якій він відповідає позаземному прототи-пу. Ідеться не тільки про храми, міста, поселення, але й про край, де живе людина, про ріки, поля, що дають їй їжу. Ці зауваження повністю відповідають сприйняттю Кам'яної Могили як ритуально-культового комплексу.
А. Кифішин віднайшов фантастичні відповідності в написах панно № 7/А: загальний фон написів виявився ніби географічним макетом рельєфу місцини, в якій протікало багато "річок". Вивчення різних джерел (в тому числі й з шумерських
кам'яних бібліотек) дозволили вченому віднайти феноменальну аналогію, за якою 32 річки - 16 західних і 16 східних мають своїх намісників: 16 західних річок очолює "великий витязь Енліля" - Нінгурсу, а 16 східних - Гільгамеш, "звичайний витязь Енліля". Сам феномен цього явища вчений убачає перш за все у доволі великій близькості їх із реальним ландшафтом України, називаючи його "любопытным натуральным феноменом", що виступає в якості зовнішнього оформлення письмового
знаку (Кифішин 2001). Через прочитання текстів Кам'яної Могили, які мають суто ритуальне спрямування, вчений висунув гіпотезу, що весь архів Кам'яної Могили скоріш за все виявлявся архівом ритуальних цінностей (а не господарчих, напри-
клад) із найдавніших часів (XL тис. до н. е.), про що свідчить значна кількість священних табличок - чуринг. Саме ними започатковується традиція літописів Кам'яної Могили, бо вони слугували в якості парадигматичних взірців для панно й
гротів як найдавніші і, головне, найсвятіші.
Ближній аналог кам'яномогильському письму був віднайдений в написах на пеплосі (покрові) однієї із рельєфних фігур богинь у легендарному Чатал-Гююці - святилищі 23 шару VII (Mellart 1963, 1967). Цей пам'ятник Дж. Меллаартом дато-ваний біля 6200 до н. е., що засвідчує зв'язок між двома такими видатними пам'ят-ками культури, як анатолійський Чатал-Гююк і приазовська Кам'яна Могила. З ча-сом були віднайдеш й прочитані таблички з Горбунівського торф'яника Зауралля, північно-східного Прикаспію, котрі за визначенням мовознавців так само належать до того самого ареалу писемності Кам'яної Могили. Писемність Кам'яної Могили виявляє собою найдавніший, винятково архаїчний варіант протописемності (Кифішин 2000). Докладне висвітлення цих новітніх даних у поєднанні з наукови-ми розвідками М. Еліаде дає всі підстави для визначення святилища Кам'яна Мо-гила епіфеноменом, що має значення пупа землі або або тієї точки, де починається Творення. М. Еліаде наводить космогонічну традицію, за якою Бог створив Світ, подібний до ембріона. Усе, що подібне ембріону, виростає з пупа, а потім світ розростається на всі сторони. Згідно з "Рігведою" Всесвіт бере початок із центральної точки, а створення людини, повторення космогонії, так само відбулося у
певній центральній точці, у Центрі Світу. В Месопотамії вважали, що людина була створена в місці, що називається "пуп землі", "із UZU (плоть), SAR (нитка, що з'єднує), КІ (земля, місце), там, де знаходиться Dur-an-ki, "нитка, що з'єднує,між Землею й Небом" (Еліаде 1998:31).
Давня концепція храму як imago mundi відтворює ідею, за якою святилище відтворює сутність Всесвіту, повною мірою відповідає святилищу Кам'яна Могила як ритуально - культового комплексу.
Однак, справжньою сенсацією в науковому світі стало прочитання текстової інформації на "пешюсах" богинь, у розписах стін і на ритуальних статуетках із ча-тал-гююкського храму в Центральній Анатолії, на рівнинній місцині неподалік від солоного озера. Кам'яна Могила знаходиться в Приазов'ї, неподалік від Сивашу. Близькість ритуальних ідей цих двох "писемних" центрів стародавнього світу зму-шує задуматись над характером і причинах їхніх зв'язків. Дев'ять надписів, що розміщені на покриві - пеплосі богині - рожаниці зі святилища № 23 шару VII, поєднуються з низкою текстів Кам'яної Могили.
Покрив Богині - рожаниці "витканий" за висловом А. Кифішина візерунками - написами, котрі знаходилися в певній послідовності - від пупа богині, виділеного широкими концентричними кільцями та означеного легким рельєфом. Дж. Ме-лаарт вважав богиню вагітною, хоча на одному з більш пізніх шарів була помічена на її грудях ручка дитини. Написи були спрямовані від її шиї до пупа. У процесі роботи над розшифруванням слів ученим були прочитані імена Богині Іванни: іпаппа = RI - "Мати Благої Країни" , Богині Гатумдуг, назва самої країни - "eden". Однак, цікавим виявляється факт порівняння написів із чатал-гююкської бо-гині з написами писемності культур Кереш і Тордаш, які датовані археологами пер-шою половиною V тис. до н.е., а також з написами з Кам'яної Могили. Кифішин пи-ше: "було дуже важливим те, що на Кам 'яній Могилі мені доволі часто зустрічались подібні синтагми... Була сформульована робоча гіпотеза, за якою чатал-гююкські на-писи повинні були читатися проти часової стрілки і що вони якимось чином пов 'язані з кам'яномогильними, оскільки між ними має місце велика подібність й смислова спорідненість" (Кифішин 2001).
Результатом роботи над чатал-гююкськими написами стало прочитання назви країни та її богині: "Інанна зі Степу - Благої землі, Мати Країни Благої...", а також відзначається явна ритуальна конфігурація. Це імена Інанна, Енліль, Ану та Уту, що на думку Кифішина відображає дуже давній чотирикутник.
Ритуальна сутність деяких ритуальних дій, тріадного розміщення предметів, за-лишаються незрозумілими внаслідок їхньої належності до найархаїчніших шарів мислення. Симетричні, дзеркальні та перехресні протиставлення, образні фігури, складеними з ритуальних імен і поняттями особливої важливості - необхідні для розуміння специфіки чатал-гююкського тексту. Його написи не є аморфною масою, однак, напроти, становлять відбір особливих формул, запозичених, ймовірно, з ду-же давньої традиції і сформованих у стійкий, внутрішньо завершений каркас. Цей каркас моделі всесвіту, яким його бачили люди тієї епохи, і головний стрижень її функціонування полягав у постійному перетворенні смерті в життя, в удосконалюванні найголовнішого "ритуалу переходу", що й було відображено в іконографії богині, що народжує" (Кифішин 2001:487). Тобто Богиня символізує собою "міф про творення первинного світу, що має тенденцію до постійного відтво-рення в ритуалі" (Кейпер 1986:123). Графічне прочитання плану основних святи-лищ читається як Інанна. Тож винятковість феномена зображення Богині з Ча-тал-Гююку полягає в тому, що її вигляд в образі богині - рожаниці передає образ самого святилища Кам'яної Могили, макрокосмічна проекція "небесної" й "земної" богинь. Послідовність написів на її пеплосі відповідає розміщенню Гротів. Зобра-ження спіралі в її пупі - центрі співпадає з місцем вівтаря, під яким розміщується вертикальна камера глибиною 18 м. Саме через цей отвір з-під вівтаря із землі вихо-дить стовп позитивно зарядженої енергії. Відомо, що і в наш час до вівтаря ("пупа") здійснюють паломництва вищі духовні особи Тибету.
Таким чином, розглянуті факти дозволяють визначити святилище Кам'яної Мо-гили єдиним в своєму роді природним феноменом, в якому представлені за класич-ною схемою всі можливі феноменальні ієрархічні рівні інформації Всесвіту, котрі освоїла людина від миті свого народження Людиною Розумною.
За схемою А. Кифішина зародки сакральної писемності могли з'явитися 37 ти-сяч років тому, коли формувався прототип сучасної людини. Тоді у наших предків була особлива культура - культура мисливців на мамонтів. Коли людей ставало все більше, а здобичі все менше, мисливці покинули обжиті печери на території сучас-ної Франції, Іспанії, Алтаю і рушили туди, де мамонтів було ще вдосталь.
Уперше ієрознак Аратта зображений на мамонтовій кістці з пізньопалеолітич-ної стоянки Межиріч (Кифішин 2001). Може бути, що з найдавніших часів Арат-та означувала священний "порядок", "устрій", "закон" і, відповідно, ієропроекцію й локалізацію дії самого "Священного Закону" на Землю в цілому. А вже пізніше, наприклад, в епоху Трипільської цивілізації, його дія переноситься відповідно, і на назву ландшафту й поселень на ній. Адже відомо декілька "Аратт", навколо чого й точаться запеклі дискусії. Якщо ж припустити, що вперше ієропроекція "Священно-го Закону" - Аратта" відбулася на ландшафті давньої України, засвідчена палео-знаком Аратта з Межиріча, то подальший розвиток й еволюція Знань у відповідності до "Священного Закону" могла оформитись в традицію "Священного Закону", одною з яскравих часток якої є відома Трипільська культура. Розширення дії "Священного Закону" відбувалося просторово і тоді на тих територіях, населен-ня яких сповідувало й жило за ним, мабуть, і отримували "дозвіл" на знак Аратта. Володіння священним знаком означало життя (усі види людської діяльності) за "Священним Законом", бути причетними до реальності трансцендентної, невидимої, коли кожне земне поняття наділяється ідеєю "закону", має свою трансцендентну не-бесну модель, засновану на космічних законах: tao, artha, rta, tzedek, themis тощо (Еліаде 1998:53). Відомо, наприклад, що "міста мають свої божественні прототипи, ...взірець передує земному будівництву - він знаходиться в ідеальному (небесному) "краї", що знаходиться у вічності". Так, К. Керен'ї детально аналізує принцип будівництва "Риму", акцентуючи на тому, що "заснування міст, які були побудовані в періоди, які ще знали живу міфологію, і які претендували на те, щоби бути взірця-ми космосу..." (Керен'ї 1996). Український археолог М. Шмаглій також досліджував величезні протоміста у вигляді "кола", "овалу" на ландшафті, який входив у сакраль-ний простір Аратта Трипільської цивілізації (Шмаглій 2001). Варто назвати й еніологічні дослідження давніх поселень В. Воробйова (Воробйов 2002).
У роботі А. Кифішина "Введение в храм" був представлений переклад однієї з табличок, віднайдених на території ареалу Аріушд - Кукутень - Трипілля V тис. до н. е. (Балкано - Карпатський регіон), текст якої дослідник прокоментував так: "Аратта, з якої себе Шумер виводив - це, напевно, так звана Трипільська ар-хеологічна культура" (Кифішин 1990). З часом учений значно поглибив знання про міфічну Аратту, прочитавши міфоритуальну топоніміку України, карта якої до цього часу зберігає реліктові "системи дарів бога".
Існує думка про хронологічну спорідненість Трипільської археологічної куль-тури - країни Аратта з "Золотим Віком" людства. Ця міфічна країна розміщувала між Південним Бугом, Россю, Синюхою і доходила до Дніпра. Системою устрою середо-вища осілих ранньохліборобських племен цієї країни були села, котрі гуртувались навколо міста, які пізніше в Шумері отримали назву уру, у Греції - поліс, у слов'ян - весь, город. Ця система проіснувала на території України до IX-XI століть н. е. на землях сучасної Черкащини, яку можна визнати своєрідним центром Трипільської археологічної культури. Дослідженнями доведено, що в середині IV тис. до н. е. внаслідок геологічних катаклізмів утворилася Боспорська протока, і вода Середзем-ного моря та океану заюшили в Чорне море, затопивши сушу на відстані 300 км. Мешканцям довелося переселятися й освоювати багнища Месопотамії. Так прозаїчно й відбулось виокремлення Шумеру від країни Аратти. Однак жителі Шумеру завжди пам'ятали свою міфічну прабатьківщину, яка створена була за небесним взірцем - прототипом і яка жила за тим небесним каноном. Головним свідченням цієї священної пам'яті залишається зображення святилища у вигляді Богині - Праматері Світу - Інанни в храмі Чатал-Гююка, назва якої на її пеплосі складається копіюванням у певній послідовності планів назв основних святилищ - гротів Кам'яної Могили.
Аналіз археологічних матеріалів, віднайдених за останні 100 років у землях, на яких у свій час змінювались різні культури, засвідчує глибинні знання народів про устрій Всесвіту, закони його розвитку й виникнення в ньому життя. До сказаного варто додати, що в останні десятиліття з'явилося чимало цікавих міждисциплінар-них досліджень, які, власне, підтверджують лінгвістичні дослідження А. Г. Кифіши-на. Так, перш за все слід згадати концепцію геокристалу Гончарова-Макарова-Мо-розова, яка виявилась відправною для багатьох напрямків пошуку зв'язку між гео-активними зонами Землі, життєдіяльністю людини й виникненням осередків давніх цивілізацій (Гончаров-Макаров-Морозов 1981; 1982). Російські геофізики С. Єрмаков та Т. Фамінська висунули припущення, що геоактивні зони (вони ж - "особливі місця", вони ж - місця Сили) насправді служать чи то посередниками, чи то ланкою, що зв'язує між різноманітними силовими структурами. "Аномальні" енергетичні потоки, виявлені в геоактивних зонах усіх видів й типів, відслідкову-ються не тільки на поверхні й поблизу неї, але й поширюються по вертикалі, утво-рюючи своєрідні "стовпи" й "стіни", частіше за все невидимі, але можуть бути вияв-лені. На прикладі вивчення мегалітів Арменії, вчені переконалися на власному досвіді в існуванні вертикальних потоків випромінювання: "Складається враження, що потоки ці мають складну вихорну структуру, а напрямок току енергії в них змінюється в залежності від фази Місяця: на зростаючий - догори, на старий - до-низу. Вихори або потоки енергії ніби "обвивають" мегаліт по спіралі. Якщо звільни-тися від думок й звільнити розум й доторкнутися долонями до каменів на певній ви-соті, то "сила" потягне руки (і все тіло) в ту чи іншу сторону - у напрямку току енергії. Такі потоки, на думку Т. Грейвса, існують не тільки на окремих каменях, але
й на стінах старих церков, збудованих у "правильних місцях" (Єрмаков, Фамінська 2001:171). Тож, все сказане правомірне по відношенню до феномену Кам'яної Мо-гили," реліктовість якої влучно помічена А. Г. Кифішиним. Ясна річ, енергетичний канал Святилища "вписаний" певним чином в енергосилову систему Землі, який ви-являється вторинним й вписується в якусь дещо більш широку й загальну систему. Ця система чинить вплив, що упорядковує й структурує, на світ, виявляючись мож-ливо, універсальним формоутворюючим фактором. Учені схильні до думки, що ця система не що інше, як система енерго-інформаційного обміну Землі, невід'ємною якістю якої є спроможність до передачі інформації! Таким чином, все те, що зафіксоване у Кам'яній Могилі - наслідок первинної психотроніки, про що буде у наступних лекціях. Кам’яна могила - невизнане чудо України Були названі 7 чудес України. Як і очікувалося, найзагадковіше, найцікавіше і наймістичніше місце, яке, власне, і підходить до терміну «чудо" ним таки не стало... Неначе не було у нас трипільців, скіфів і сарматів. Тому перш ніж перейти до розповідей про офіційно визнані чудеса, поговоримо про Кам’яну могилу...
Насправді, заповідник «Кам’янець» (м. Кам’янець-Подільський, Хмельницька область), Києво-Печерська Лавра (м. Київ), дендропарк «Софіївка» (м. Умань, Черкаська область), заповідник «Софія Київська» (м. Київ), Херсонес Таврійський (м. Севастополь), Хотинська фортеця (м. Хотин, Чернівецька області), заповідник «Хортиця» (м. Запоріжжя) – звісно, є цікавими з туристичної та історичної точки зору місцями. Звісно, можна посперечатися з наявністю у списку «Хортиці», яка все ж не є старовинною пам’яткою Запорізької Січі, а просто відбудований комплекс. Але таки історія.
На жаль, попри думку експертів, у кінцевий список чудес не внесено унікальну Святогірську Лавру на Донеччині, тим самим ображено Схід України, чиїх пам’яток немає у переліку. А політичну доцільність варто було б врахувати, а то знов казатимуть, що підсудили «западенцям».
Крім 7 чудес, три об’єкти удостоєно Спеціальних відзнак. Острозький замок та академію названо визначною пам’яткою духовної України, Лівадійський палац-музей – визначною пам’яткою новітньої історії, а «Музей-писанку» визнано визначною пам’яткою сучасної України. «4» ж визнає Кам’яну могилу визначною пам’яткою містичної України.
Спочатку – офіційний, науково визнаний нарис про Кам’яну могилу.
Унікальне геологічне утворення
Кам'яна могила – ізольований масив пісковику Сарматського моря, розташований у долині ріки Молочної в Запоріжжі. Це місце тривалий час використалося як святилище, воно містить стародавні петрогліфи і, ймовірно, найдавніші письмена, і зважаючи на це є єдиним у своєму роді таким пам’ятником у світі.
Про те, як виникла Кам’яна могила, вчені достеменно не знають. Їхні розповіді нагадують казки, які нам оповідають у підручниках історії по будівництву єгипетських пірамід. До чого тут піраміди, спитаєте?
Існує думка в наукових колах, що Кам’яна могила – це зруйнована часом піраміда або зикурат древнього племені амазонок. Які амазонки в Україні, спитаєте і покрутите пальцем біля скроні? Та звичайні, справжні амазонки. У 1950-х рр.. археолог А. Треножкин на території Мелітополя виявив чимало поховань із жіночими рештками, предметами туалету й зброєю точнісінько як на деяких давньогрецьких зображеннях. Вони й начебто побудували піраміду з кам’яних брил. Вона була для них святилищем, а потім – для скіфів, сарматів та інших праукраїнців. Крім сучасних українців.
Могила являє собою накопичення каменів на площі 3 000 кв. метрів і висотою до 12 метрів. За формою це нагадує курган. Тепер, увага, ортодоксальна наукова гіпотеза. Кам'яна могила спочатку являла собою пісковикову обмілину Сарматського моря, єдиний вихід піщанику у всій Азовсько-чорноморській западині, що робить її унікальним геологічним утворенням. Після відходу вод Сарматського моря колишня обмілина залишилася піщаним масивом, вершина якого перетворилася у твердий піщаник. У результаті ерозії, масив піщанику сильно осів і поступово розколовся на безліч шматків. І науковці у це вірять. Або ж хочуть, щоб повірили ми.
Перші достовірні історичні відомості про Кам’яну могилу датуються 1778 р. у період російсько-турецької війни. Олександр Суворов назвав курган «дивом природи», і під такою назвою він був нанесений на карту. Пізніше, на карті Таврійської губернії пагорб був позначений як Камінь-Ююнь-Таш (з тюркської – гора, зібрана з каменю).
Першим дослідником, що згадав Кам'яну могилу, був російський археолог Микола Веселовський. Розкопуючи неподалік від Кам’яної могили у 1889 р. курган, він виїхав до села Терпіння «для перевірки слухів». Там він виявив кам’яний курган, припустивши, що це штучне спорудження, потім розкопав кілька печер, але, не знайшовши там ні скарбів, ні поховання, розчарувався й припинив роботу.
У 1930-ті роки пам’ятником зацікавилися співробітники Мелітопольского історико-краєзнавчого музею. Вони дослідили наскальні зображення усередині гротів і печер Кам’яної могили. Проте роботи з її ретельного дослідження припинилися з початком Великої Вітчизняної війни.
Під час гітлерівської окупації, Кам’яну могилу досліджують німці. Арно Пебель, автор книги «Основи шумерської граматики», який в 1920-ті роки заснував у США Інститут з вивчення шумерської цивілізації, та Герман Вірт, засновник і керівник окультної общини «Аненербе», бурили ґрунт у декількох кілометрах від пам’ятника. Про результати їх досліджень, на жаль, невідомо. Але невідомо лише офіційні науці, дещо цікавого ми вам ще розповімо.
Після звільнення України роботи в Кам’яній могилі продовжили радянські учені. І от які результати вони повідомили світові.
Учені зробили акцент на наскальні малюнки, не торкаючись самої Кам’яної могили. Важко сказати, свідомо вони це зробили, чи ні, тим не менше, маємо, що маємо. Так, от малюнки людей і тварин видряпували шматками твердого каменю. Подекуди їх покривали червоними і чорними мінеральними барвниками (як у Стародавньому Єгипті). Печера Кози, гроти Бика і Дракона, двометрова кам’яна фігура людини-риби (знов-таки, чим не єгипетські боги-тварини). Всюди зображено Дерево життя – символ родючості і вічності.
Малюнки почали малювати з епохи кам’яного віку (22–14 тис. років до н.е.). Також тут знайдено залишки стародавніх жертовників, можна простежити первісні релігії – тотемізм, магію, анімізм, фетишизм, культ предків.
Найдревніша цивілізація – на території України?
У вивченні цієї пам’ятки, яку дехто вважає більш визначною, ніж 7 чудес світу, археологія дала змогу відповісти на низку питань про розвиток духовної культури багатьох народів Євразії. Існують версії, що тутешні наскальні написи були першими зразками писемності людства: мелітопольські петрогліфи на півтори-дві тисячі років давніші за всесвітньо відомі месопотамські глиняні дощечки.
У Єгипті є видовбаний у скелі храм цариці Хатшепсут. Він вважається унікальною пам’яткою, мільйони людей щороку його відвідують. Кам’яна могила – теж храм, це спільна споруда людини і природи. Проте про неї знають дуже мало, туди не ходять рейсові автобуси.
Але досить гучних слів. Перейдемо до фактів, які зображують Кам’яну могилу у містичному світлі і роблять її чи не найунікальнішою спорудою людської цивілізації за всю історію існування життя на Землі.  Ви знаєте, хто такий Юрій Марчук? Навряд чи. Але якщо я вас спитаю, хто така Періс Хілтон, ви одразу дасте ствердну відповідь. Україна і справді не цінує своїх героїв. Пан Марчук – всесвітньовідомий фахівець у галузі вивчення аномальних явищ, досліджував Кам’яну могилу і описав чимало сенсаційних фактів у книзі «Проникнення», яка вийшла трьохтисячним тиражем. Кам’яну могилу у своїй книзі Марчук називає некрополем скіфських царів. Персидський цар Дарій І у VI ст. до н.е. двічі приходив з війною у північне Причорномор’я в пошуках некрополя. Але його не знайшов. Не знайшли його й німці, які бурили Кам’яну могилу в 1943 р.
Та на початку 1990-х рр. невизнаний мелітопольський геній на прізвище Суппорт методом біолокації таки знайшов той некрополь і навіть намалював його карту. Пізніше некрополь вирішили розкопати. Визначили якимось чином місце, де він знаходиться, і почали копати. Докопали до плити перекриття підземелля, відламали її шмат ковшем і вийняли нагору. І тут почалася містика.
Від раку раптом помер Суппорт, потім робітники, які копали біля кургану. У директора радгоспу «Садове», який і дав добро на розкопки (на території радгоспу і знаходилось імовірне місце некрополя), на шиї з’явилося онкологічне утворення, але він вижив. Єдиний. Розкопки припинили.
Але карту показали тодішньому прем’єр-міністру Леоніду Кучмі, той дав завдання «розібратися і доповісти». Але чомусь ніхто не хотів розбиратися.
Лише в 1996 р. депутати Верховної Ради Степан Ткаченко і Петро Швидкий з візою від Кучми організували експедицію у Мелітополь. Загалом поїхало 6 чоловік: вони, Юрій Марчук та три біоенергетики. Перші дослідження виявили сенсаційні результати.
На території садів (місцевість, де і є Кам’яна могила) знаходиться багатоярусна система підземних галерей і приміщень, галереї різних рівнів (на глибинах від 5-7 м від до 1,5-2 км) зв’язані між собою нахиленими коридорами. Загальний розмір комплексу – 80 на 80 км, на двох перших ярусах на глибині 5 і 13 м знаходяться захоронення. Абсурд?
За 12 днів після початку дослідження над центром Мелітополя тисячі людей протягом півгодини вечора 25 грудня спостерігали невідомий дископодібний об’єкт фіолетового кольору, довжиною 15 м. Завис він недалеко від гуртожитку, де жили дослідники кургану. Хтось назве це НЛО, хтось – ілюзією. Тим не менше люди таки щось бачили.
Дослідження продовжились. Результати сканування показали наявність багатоярусної системи галерей, сполучних коридорів і приміщень. Несподіваний результат був отриманий у двох точках, на глибині 50 м. Там приймався звуковий сигнал з ознаками інформаційного ряду. Проте, осцилограф, що приймав сигнал у високих частотах, через 5 хв. після початку робіт вийшов з ладу.
Результати доповіли тодішньому віце-прем’єру Івану Курасу і екс-президенту Кравчуку. Курас, вислухавши доповідь Ткаченка, подзвонив археологам. Ті сказали, що нічого в Кам’яній могилі бути не може, так що робіть, що хочете. Кравчук же допоміг експедиції апаратурою і попросив мелітопольські власті сприяти дослідникам. «Якщо відкриєте щось матеріальне, що можна пощупати руками, приносьте, піднімемо шум на всю країну», – сказав екс-президент.
Леонід Макарович своє слово стримав і на допомогу вченим дали високочастотний геосканер нового покоління, який вишукував несанкціоновані захоронення металу у Чорнобильській зоні, операторів і співробітників Інституту ядерної фізики.
До речі, геофізичні дослідження Землі показують наявність підземних тунелів поблизу пірамід. Таких, як біля Кам’яної могили. За логікою учених, їх мали вирити печерні люди…
Та цей геосканер дає покази лише до десяти метрів у глибину. Проте високоякісний кольоровий розріз ґрунту на моніторі.
У міру проведення досліджень блиск загасав. Розріз на моніторі був кольоровий, а от галерей не було. Куди б «не тикали» – нема. Тоді дослідники спустилися до залізобетонного мосту, поставили на нього сканер, а він показує, що металевої арматури в плиті … немає. Навіть самого містка немає. Повернулися в сад, взяли, викопали печеру глибиною півметра, поставили над нею сканер – кольорове зображення є, печери немає. Наклали в неї заліза, але сканер показує – немає заліза.
Виїхали ми із зони кургану, сканер включили – все правильно показує: і печеру знову викопану, і залізну лопату, що в ній лежить, й арматури в залізобетонному містку. Повернулися в зону – нема нічого. Аномалія.
Експедицію довелося завершити, і нічого матеріального не знайшли. Апаратура не працює, а коли наступного року ті ж самі дослідники почали бурити курган, то й це виявилося марною справою.
Буріння проходило складно. До глибини 4,2 м дійшли за півгодини. Потім сорока сантиметровий шар проходили 4 години, міняли наконечники на бурі. Потім легко проскочили 5 метрів і знову застрягли. Тридцятисантиметровий шар, розміщений на глибині 10 м, проходили 2,5 години. На 11 м зупинилися, і припинили буріння.
Бурильники зізналися, що вперше зустрічаються в цьому регіоні з такими ґрунтами. Звичайну сорокаметрову свердловину для води вони проходять за дві години. А тут на буріння 11 метрів пішло майже 9 годин.
Діаметр свердловини був замалий, нічого не побачили. Депутати, певно, розчарувалися, і розкопки вирішили не продовжувати. Тим паче у пресі піднявся шум про те, що пошкодили Кам’яну могилу, а місцеві жителі почали боятися, що тепер на них упаде якесь прокляття.
До речі, вони вірять у те, що вдалося уникнути жертв унаслідок вибухів боєприпасів у Новобогданівці лише завдяки Кам’яній могилі. Вона, мовляв, захищає їх від бід. А тут таке…
Але Марчук не здався, і вирішив продовжувати копати самостійно. Він організував групу однодумців, і вони знову поїхали в Мелітополь. Їм вдалося викопати неглибоку яму екскаватором. Вдалося присвітити і побачити, що під курганом таки є печери, підземні ходи і т.ін., але щоб туди дістатися, необхідне обладнання. Та цього разу ніхто не підтримав Марчука, і подальші дослідження вирішили не проводити. Ймовірно, чогось боялися. Бо інакше не поясниш.
Тож, певно, визнавати чудом Кам’яну могилу було небезпечно. Це як український Стоунхендж, який тисячі років не дає спокою дослідникам, який на генетичному рівні поважають місцеві жителі, але науковці, зважаючи на обмеженість у сприйнятті, не можуть дати толкове пояснення того, що власне це така за пам’ятка. Визнай чудом Кам’яну могилу, та популяризуй її у світі, Україні довелось би зізнатися, що єгипетські піраміди – це дитячий лемент порівняно з нашими чудесами. Але ж куди подіти комплекс меншовартості? Ка́менная моги́ла (укр. Кам'яна́ моги́ла) — изолированный массив песчаника, по-видимому, уцелевший от разрушения отмели Сарматского моря, расположенный в долине реки Молочной в Запорожской области Украины. Каменная могила длительное время использовалась как святилище, она содержит древние петроглифы и, возможно, древнейшие письмена, — единственный в своём роде памятник в мире[1].
Каменная могила расположена в 2 км от села Терпенье Мелитопольского района Запорожской области и представляет собой нагромождение камней площадью около 3000 кв. метров, высотой до 12 метров. Нагромождение по форме напоминает курган (по-украински могила), отсюда и происходит её название. Каменная могила вначале, вероятно, представляла собой песчаниковую отмель Сарматского моря, единственный выход песчаника во всей азовско-чёрноморской впадине, что делает её уникальным геологическим образованием[1]. После ухода воды Сарматского моря бывшая отмель осталась песчаным массивом, вершина которого (предположительно вследствие влияния железа латеритовых суглинков)[2] превратилась в твёрдый песчаник. Этот массив песчаника размером 240 на 160 метров поверх мелкозернистого песка оказался на пути старого русла реки Молочной и продолжительное время (до обмеления реки и смещения русла на запад) оставался островом в русле реки. В результате водной и воздушной эрозии, массив песчаника сильно осел и постепенно раскололся на множество кусков. В настоящее время Каменная могила представляет собой песчаный холм, покрытый крупными каменными глыбами. Среди нагромождения камней множество естественных пустот — гротов, проходов и тому подобного.
Первым исследователем, упомянувшим Каменную могилу, был Н.И. Веселовский. Раскапывая неподалеку от Каменной могилы в 1889 году курган, археолог выехал к селу Терпенье «для проверки слухов». Веселовский обнаружил «каменный курган», предположил, что это искусственное сооружение, в 1890 году раскопал несколько пещер, но, не обнаружив ни кладов ни погребения, разочаровался и прекратил работу, оставив лишь короткую незначительную запись о Каменной могиле[3].
С 1932 памятником заинтересовались сотрудники Мелитопольского историко-краеведческого музея. Они обратили должное внимание на множество наскальных изображений внутри гротов и пещер Каменной могилы. В 1934 году, В.Н. Даниленко, в то время молодой сотрудник музея, руководивший раскопками на Каменной могиле, написал несколько писем в Институт археологии АН УССР, добиваясь проведения более масштабных археологических работ. Фактически, В.Н. Даниленко открыл Каменную могилу для современников[1]. В 1936 году Каменная могила была наконец-то включена в зону исследований Азово-Чёрноморской экспедиции Института археологии АН УССР, а в 1938 уже стала основным объектом этой экспедиции. Возглавил экспедицию известный археолог О.Н. Бадер. Исследователи, главным образом, благодаря усилиям Даниленко, открыла более 30 новых пунктов с изображениями[4].
Работы продолжались только до 1941 года, так как были прерваны Второй мировой войной. Более того, руководитель экспедиции, О.Н. Бадер (родом из Полтавской области Украины) был по происхождению немец, что послужило причиной его ссылки в Нижний Тагил. После войны О.Н. Бадер уже не смог вернуться на работу в западные районы СССР и работал в Перми, а исследования Каменной могилы возобновились уже без него только в пятидесятые годы. К В.Н. Даниленко подключились Б.Д. Михайлов и М.Я. Рудинский, который открыл ещё 13 пунктов с изображениями. В начале пятидесятых годов появились планы создать на территории Запорожской области Южноукраинское (Северокрымское) водохранилище, которое затопило бы Каменную могилу, однако исследователям удалось добиться для неё статуса заповедника. 7 июля 1954 года правительство УССР приняло соответствующее решение и выделило под заповедник 30 гектаров от земель колхоза им. Сталина[1]. Возглавил музей-заповедник Б.Д. Михайлов. В начале семидесятых годов В.Н. Даниленко обнаружил ещё два интересных грота, а в конце восьмидесятых ещё несколько гротов обнаружил Б.Д. Михайлов.
С сороковых годов между исследователями не утихала дискуссия о датировке изображений памятника. Придерживавшиеся крайних точек зрения В.Н. Даниленко и М.Я. Рудинский умерли, оставшись каждый при своём мнении. Их основные монографии с одинаковыми названиями «Кам’яна могила» были опубликованы только посмертно([1] и [2]). В 1994 году Каменную могилу исследовал востоковед А.Г. Кифишин, предположивший, что в петроглифах Каменной могилы есть следы протошумерской письменности[5]. Это предположение, справедливость которого остаётся невыясненной, вызвало жаркое обсуждение на страницах популярной прессы и привлекло к памятнику большое внимание.
Каменная могила содержит свыше 60 гротов и пещер, в которых сохранились тысячи петроглифов — рисунков и символов[6]. Точное число гротов неизвестно, исписанных зон может быть больше, но, несмотря на ведущиеся с тридцатых годов XX века исследования, многие гроты и пещеры до сих пор могут оставаться засыпанными песком. При нынешнем состоянии памятника удаление песка может привести к дальнейшим обвалам глыб песчаника.
Ни в самой Каменной могиле, ни в непосредственной близости от неё не обнаружено человеческих поселений, которые можно связать с памятником. На основании этого, исследователи делают вывод, что каменная могила использовалась исключительно в культовых целях, как святилище[1][4]. Кроме этого, практически все изображения Каменной могилы нанесены на внутренние поверхности каменных глыб, и их можно наблюдать только, проникая внутрь гротов, лазов и пещер, что также свидетельствует об их предполагавшейся сакральности.
На некоторых изображениях сохранились следы красной краски, которой они были раскрашены в древности. Петроглифы нанесены небольшими камнями твердых пород, которые легко оставляли следы на мягком песчанике. Несколько таких кварцевых камней были обнаружены в процессе исследований[1]. |
