Звернення ОУН до польського народу із закликом спільно боротися проти нацистської
та більшовицької аґресії за незалежну Україну та Польщу [Липень 1943 р.]

http://www.ji.lviv.ua/n28texts/vidozvy.htm

Відозва Краєвої Політичної Репрезентації до українського народу [30 липня 1943 року]

http://www.ji.lviv.ua/n28texts/vidozvy.htm

Із листівки УПА “За що бореться Українська Повстанська Армія (УПА)?” [Серпень 1943 р.]

рос. графічна версія - http://www.artukraine.com/upa/upa01.htm

Добровольцы при немецких военных частях! [Вересень 1943 р.]

Товарищи русские красноармейцы и командиры! [Листопад 1943 р.]

До раненого бійця. Дорогий брате! [Серпень 1944 г.]

До всіх насильно вивезених з України, і тих, що мусили покинути Рідні Землі -
братів і сестер наших, до всіх українців на чужині [Липень 1945 р.]

До всіх Українських Вояків, що перебувають за межами Батьківщини [Липень 1945 р.]

Кличi до устного поширення й до написiв на видних мiсцях
під час рейдів УПА теренами Чехословаччини [Січень 1946 р.]

До чеських i словацьких жовнiрiв [1946 рік]

НАША ВІДПОВІДЬ (це звернення УПА було поширюване
в польській мові між польським населенням Закерзоння в 1946 р.)

Листівки УПА, 1944 рік (фотоальбом)

http://maidan.org.ua/gallery/v/upa_doc_1

Петро Полтава: Хто такі бандерівці та за що вони борються [1948 рік]

укр. мовою - http://www.vesna.org.ua/txt/poltavap/banderivtsiu/index.html

рос. мовою - http://www.vesna.org.ua/txt/poltavap/banderivtsi/index.html

Діяльність польських державних органів

------------------------------------------------

Петиція депутатів парламенту Великобританії до Ліґи Націй
у справі переслідувань українського населення Польщі [1930 рік]

http://www.ji.lviv.ua/n28texts/petition.htm

Стаття з англійської газети “Манчестер Ґардіан”
“Трагедія України та польський терор” [14 жовтня 1930 року]

http://www.ji.lviv.ua/n28texts/guardian.htm

Лист священика о.Чемеринського (Львів) до о.М.Мартинюка (США,
Північна Дакота) про пацифікацію в Західній Україні [22 жовтня 1930 року]

http://www.ji.lviv.ua/n28texts/pacyfikacija.htm

Документи польських комуністичних органів [1946-1947 роки]

Діяльність німецьких окупаційних органів

--------------------------------------------------

Пам'ятка Розенберга про майбутню окупацію
Німеччиною Радянського Союзу [2 квітня 1941 року]

http://spilka.us.org.ua/library/rozenberg.html

Німецька листівка проти Бандери й українських націоналістів [Червень 1943 р.]

Німецька листівка проти ОУН і партизанів-націоналістів [Червень 1943 p.]

Діяльність совєтських каральних органів

-------------------------------------------------

Свідчення про "евакуацію в'язниць" органами совєтської влади [23 червня 1941 року]

Листівка газети "Радянська Україна": "Смерть німецьким окупантам!" [Червень 1943 р.]

Із звернення Президії Верховної Ради УРСР [Київ, 12 січня 1944 року]

Секретарю Каменец-Подольского обкома КП(б)У тов.Петрову №51
Донесение о случаях нападения бендеровских отрядов и вооруженной
банды на с.с.Киликиев и Яблуновка Берездовского района [6 квiтня 1944 року]

Таємний наказ про депортацію українців [22 червня 1944 року]

Из описания боевых действий пограничников по ликвидации
банд на территории Украинского Округа [Серпень 1944 - Травень 1945]

"Постанова бюро Тернопільського обкому КП(б)У про порушення
революційної законності працівниками НКВС ..." [25 листопада 1944 року]

Повідомлення про організацію та результати роботи спеціальних груп для
боротьби з оунівським бандитизмом у західних областях України [26 липня 1945 року]

Заклик до членiв Украинскои Повстанчои Армии /Сотня Громенко/ [1947 рік]

Докладная записка о фактах грубого нарушения советской
законности в деятельности т. н. спецгрупп МГБ [15 лютого 1949 року]

Доповідна міністра внутрішніх справ С. Круглова
зам.Голови Ради Міністрів СPCP Л.П.Берії [17 березня 1950 року]

Докладная записка о работе комиссии МВД СССР в горном лагере гор. Норильск [1953 рік]

Национальный состав политзаключенных семи из двенадцати
лаготделений особого лагеря №1 (Минерального). Инта-Абезь (1948-1955)

Заявление украинского повстанца Мирослава Симчича

Сообщение Евдокии Васильевны Куприяновой

http://www.memorial.krsk.ru/svidet/mdzus.htm

Сообщение Ярослава Дмитриевича Скалиша

http://memorial.krsk.ru/svidet/mskalis.htm

Уривки з відкритого листа до відділу прав людини ООН і всього
культурного світу від в'язнів-табірників СРСР [30 вересня 1955 року]

http://spilka.us.org.ua/library/doc_uhs.html

Вторая мировая война стала ужасающей трагедией для украинского народа, который встретил мировой конфликт разделенным территориально между соседними государствами. Не завоевав на тот момент собственной государственности, деморализованные украинские массы обречены были несчастливой своей историей играть роль пушечного мяса в споре за мировое господство двух колоссальных сил - Советского Союза и Великонемецкого Рейха. Однако в том трагическом противостоянии украинская нация сумела показать, что имеет также свои собственные интересы и готова отстаивать их с оружием в руках, создав уникальное в мировой истории явление - армию без государства. Это был момент преобразования нации из объекта истории в ее субъект, способный создавать собственную историческую судьбу собственными руками, момент пробуждения активной национальной силы и несокрушимой воли к жизни.

Первой официальной датой в истории украинского организованного движения сопротивления XX ст. является конец января - начало февраля 1929 г. - создание на І Kонгрессе в Вене Организации Украинских Националистов (ОУН). Целью организации определялось восстановление Украинского Самостоятельного Соборного Государства (УССД) на всех украинских этнических землях. Путь к цели пролегал через национальную революцию. Разочарования в социалистических и либеральных идеалах, которые привели к поражению украинской революции 1917-1920 г., предопределяют ориентацию новообразованной организации на ценности прежде всего национальные (формирование сильной политической элиты, национальная солидарность, опора на собственные силы и т.д.), что органически вписывалось в европейский политический контекст межвоенного времени, наводненного националистическими идеями. Руководящим органом был Провод Украинских Националистов (ПУН) во главе с полковником армии УНР Евгеном Коновальцем. В первое десятилетие существования предшественница ОУН - Украинская Воинская Организация (УВО) направила свою деятельность главным образом против польской власти, которая проводила на этнических украинских землях дискриминационную политику с элементами этноцида и соответственно рассматривалась украинцами как оккупационная. УВО организует акции саботажа на территории Галичины и Волыни, политические убийства польских членов правительства, бойкоты образовательных (к половине 20-х гг.) и коммерческих учреждений и т.п.

В ответ польская власть осуществила в 1930 г. так называемую "пацификацию", которая проводилась с чрезвычайной жестокостью и во многом определила судьбу польско-украинских отношений на ближайшее время. Тогда же, в 1930 г., запрещен "Пласт" и украинские гимназии. Все это на фоне масштабной политики сепарации Волыни от Галичины, лемков, бойков и т.д. - с целью разбить украинское меньшинство в Польше на несколько региональных маленьких народов. 1934 г. в числе других ведущих деятелей ОУН польской властью был арестован и осужден к смертной казни (со временем замененной на пожизненное заключение) председатель Краевой Екзекутивы западно-украинских земель (КЕ ЗУЗ) Степан Бандера. Последний вышел из тюрьмы лишь в начале войны. Москва, наблюдая развитие украинского националистического движения на западных землях, тоже не остается бездействующей. В 1938 г. советский агент П.Судоплатов коварно убивает в террористическом акте в Роттердаме проводника ОУН полковника Е.Коновальца, что имело драматические последствия для ОУН, которая с этих пор теряет единство. Убийство председателя ПУН заострило противоречия, которые существовали в неоднородной среде организации (молодежь - старшие, край - эмиграция, радикализм - консерватизм...) и спровоцировало серьезный кризис всего движения.

Наибольшую роль в конфликте сыграла проблема украинского сотрудничества с немцами, которое по-разному видели старшие и младшие члены ОУН. Компромисс не был найден, и в скором времени возникает фактически две разных ОУН, которые популярно называют "фракциями": ОУН(м) - "мельниковцы" во главе с Андрием Мельником, утвержденным на втором конгрессе в Риме 1939 г. председателем ПУН, и ОУН(б) - "бандеровцы" со Степаном Бандерой во главе руководства (революционного), утвержденным на втором (чрезвычайном) конгрессе в Кракове в апреле 1941 г. Последняя называет себя ОУН (р - революционная), а позднее - ОУН-СД (самостийников-держаников). Конфликт пережил войну и длится до нашего времени, хотя на протяжении десятилетий происходили неоднократные попытки достижения согласия с более или менее весомыми результатами.

На тот момент для всех в Европе была очевидной неизбежность войны на Востоке, поскольку противоестественный союз Гитлера и Сталина не мог продолжаться долго. ОУНовские деятели логически расценивают эту будущую войну как единственный шанс для Украины возвратить себе государственность, поскольку любая война несет с собой прежде всего изменение политического статус-кво, и в Германии усматривают естественного и даже неизбежного союзника против созданного несправедливого политического порядка в Европе, в котором не нашлось места для государства многомиллионного украинского народа. "Московская империя - сегодня составная часть этого порядка. Мы, украинцы, поднимаем флаг нашей борьбы за свободу народов и человека," - писалось в "Манифесте ОУН".

Если сегодня обыватель, отягощенный опытом Второй мировой войны, ассоциирует Германию преимущественно со зверствами гестапо и газовыми камерами, то у довоенного поколения отношение к этому государству было абсолютно отличным, ведь Нюрнберг находился вне границ его исторического опыта: довольно распространенными были германофильские настроения (политические ориентация Украины на Германию возникла в времена, когда ни фашизма, ни нацизма еще не существовало), ностальгические воспоминания об относительно комфортной "жизни при кайзере" и живая память о поддержке кайзеровской Германией украинского самостоятельного государства. С другой же стороны, большевики успели зарекомендовать себя в краю как средневековые варвары, репрессировав лишь за полгода 10% населения (по подсчетам исследователей, советская власть умудрилась здесь замордовать людей в 3-4 раза больше, чем нацисты в своей зоне оккупации бывшего польского государства). Еще раньше доходили страшные слухи о Голодоморе на восточных землях, организованном большевистской Москвой, поверить в которые было невозможно, не убедившись собственными глазами. Именно так поступил уроженец Ровенщины Тарас Боровец, который нелегально пересек советско-польськую границу и под впечатлением увиденного написал позднее пять томов произведения под названием "Людоеды". В будущем автор книги станет одним из упорнейших борцов против большевизма, известным под псевдонимом Тараса Бульбы. Итак, на Гитлера, который объявил себя врагом большевизма, были возложены огромные надежды, поскольку последний еще не успел себя проявить, как это сделал Сталин: "Современная протимосковская партизанка, - писала одна из украинских газет, - что породила уже столько героев, еще одно доказательство, что Украинский народ действует в интересах руководства ОУН, несет Немецкой Армии всестороннюю помощь: помогает громить большевиствкие воинские части, вылавливает энкаведистских лазутчиков, любой ценой желая принять в крестовом походе на большевиков активное участие".

Отношение же Германии к украинскому освободительному движению является таким же прагматичным и продиктованным прежде всего реальным раскладом сил, - таким, что предопределяет в определенных моментах переход от собственно прагматизма к откровенному цинизму. Однако на момент начала войны задекларированная вслух немецкая позиция относительно украинцев выглядит довольно привлекательной и обнадеживающей (так, известно, что накануне войны Гитлер серьезно рассматривал целесообразность создания украинского государства под немецким протекторатом, но уже первые военные успехи привели его в состояние эйфории и неоправданной уверенности в победе без поддержки "подчиненных народов"), хотя уже в 1939 г. передача Гитлером Карпатской Украины Венгрии была воспринята как тревожный сигнал. Но главный удар был впереди. Еще на втором конгрессе ОУН(б) в Кракове в 1941 г. подчеркивалось необходимость в случае войны продолжения всеми силами революционной борьбы "за освобождение украинского народа без оглядки на все териториально-политические изменения, которые произошли бы в Восточной Европе". Эта мысль была уточнена и позднее, в мае 1941 г.: "на освобожденных от московско-большевистской оккупации частях украинской земли, не ожидая ничего, ОУН провозглашает построение Украинского Государства, устанавливает власть, которая может организовать государственную жизнь во всех сферах и руководить им". Итак, ОУН(б) считала провозглашение украинского государства на освобожденных от большевиков территориях закономерным и не имела намерения ожидать немецкой санкции.

Планы создания государства были воплощены в жизнь немедленно, как только немецкая армия пересекла западную границу сталинской империи. 30 июня 1941 г. во Львове ОУН(б) провозгласила создание Украинского Самостоятельного Государства, поручив формирование правительства Ярославу Стецько. Обеспечение акции было возложено на батальон "Нахтигаль" (под командованием сотника Р.Шухевича), который утром прибыл в город (вместе с батальоном "Роланд" под командованием майора Евгена Побигущего создавал Дружины Украинских Националистов (ДУН)). Реакция немецкой верхушки на это знаменательное для украинского народа событие окончательно развеяла все иллюзии ОУН(б) относительно возможности нахождения общего языка между украинским освободительным движением и немецкими "освободителями" (хотя объективно будущие планы Рейха относительно Украины оставались государственной тайной, и немецкая политика на украинском направлении во многом была амбивалентной до самого конца войны, что дало основания ОУН(м) надеяться на достижение компромиса). Степан Бандера и Ярослав Стецько были арестованы и депортированы в Берлин, а оттуда - в концентрационный лагерь Заксенгаузен, после отказа отозвать Акт Воссоздания Украинского Государства. В концлагере они находились до сентября 1944 г. Убиты или арестованы были также многие другие бандеровцы. Братья Степана Бандеры Василь и Олекса были брошены в концлагерь Освенцим, где они погибли в 1942 г. Руководство взял на себя Мыкола Лебедь (до 1943 г.). Организация переходит в подполье и начинает подготовку к вооруженному сопротивлению и восстанию против немцев. Немецкая СД отчитывается в Берлин о том, что "носителем враждебных течений в среде украинцев является, как и прежде, группа Бандеры".

ОУН(м) осудила радикализм Бандеры в вопросе провозглашения государственности и обнаружила склонность к более гибкой политике, считая открытую конфронтацию с немецкой мощью несвоевременной и губительной для национальных интересов. Мельниковцы формируют в Киеве Украинский Национальный Совет и издают газету "Украинское Слово". Но немецкие репрессии не обходят стороной и эту националистическую группировку. В декабре 1941 г. члены Совета были арестованы, часть из них казнена в Бабьем Яру. Сам Мельник до января 1944 г. находился под домашним арестом в Берлине, а потом - в концлагере Заксенгаузен. По документам НКВД, в начале 1942 г. появились националистические открытки с вестью "немцы распустили ОУН, арестовали в Киеве до 60 лиц активных деятелей ОУН". Открытки призывали украинцев к организации подполья и борьбы с немцами. Германия объявлялась извечным врагом украинцев. В августе 1942 г. националистическая среда очерчивалась немцами так: "ОУНовские мельниковские группы производят впечатление более умеренного националистического движения, но в действительности относительно пропаганды и методов осуществления целей их можно сравнить с бандеровским движением. Если учесть то обстоятельство, что они стараются быть лояльными, то фактически они являются более опасными, чем бандеровское движение, которое с самого начала выступает открыто против Германии. В последнее время и мельникивское движение также начало вести открытую пропаганду против Германии".

Еще с началом немецко-советской войны в восточную Украину двинулись походные группы, организованные на западных украинских землях и в эмиграции. Они были распределены на края и области, продвигались сразу же за линией фронта, вели в селах и городах широкую пропаганду независимости. Прибыв в назначенные места, занимались организацией администрации, хозяйственного управления, а главное - созданием организационной сети из местного элемента. В донесении наркома госбезопасности УССР Савченко на имя начальника Украинского штаба партизанского движения Строкача от 24 мая 1943 года сообщалось: "Ряд источников и захваченных нами документов свидетельствуют о том, что, несмотря на массовые репрессии немцев среди оуновцев, в частности среди приверженцев Бандеры, последние не только не свернули своей работы, а наоборот, перейдя в подполье, значительно усилили ее. Установлено, что ОУН распространила свою деятельность на всю оккупированную территорию Украины. Во все области УССР ОУН направляет своих эмиссаров, создает подпольные организации, центры и легионы, закладывает склады оружия, боеприпасов и типографии, готовит кадры для вооруженной борьбы. О деятельности ОУН в восточных областях Украины известно, что в ряде пунктов Киевской, Житомирской, Полтавской, Запорожской, Кировоградской, Днепропетровской, Сумской, Харьковской, Одесской и др. областей оуновцы создали свои подпольные организации, управляемые националистами-нелегалами, которые прибыли из западных областей Украины. В отчетном докладе гестапо г. Харькова за декабрь 1942 года, захваченном нами, сообщалось: "Действия украинских националистов усилились, о чем сообщают со всех сторон, их клич - "Свобода без Советов и без немцев" - ныне у многих на языке". Интересно, что советские спецслужбы советовали своим агентам использовать на оккупированной украинской территории националистические лозунги как такие, которые "более всего мобилизуют массы на борьбу с нацистскими оккупантами, поскольку этого невозможно добиться на платформе советской власти, к которой население относится враждебно". ОУНовцы, которые находились на Востоке Украины, также уверяют, что в индустриальных регионах Восточной Украины влияние националистического подполья был значительно более сильным, чем влияние коммунистических групп.

Надо сказать, что в первые месяцы немецкой оккупации, пока позиция немецкого руководства относительно украинского вопроса оставалась неопределенной, Украина пережила что-то подобное национальному возрождению 1920-х гг.: основывались украинские газеты, открывались ячейки "Просвиты", кооперативы и профсоюзы, писались новые учебники по украинской истории, ремонтировались школы, распространялся украинский язык, восстановила свою деятельность Украинская автокефальная церковь... Этот короткий период закончился в начале зимы 1941 назначением в Рейхскомиссариат Украины (Волынь, Полесье, Правобережье, Полтавщина) Ериха Коха и установлением жесткого и брутального оккупационного режима. Hемецкое руководство решило, что Украиной целесообразнее руководить привычными ей сталинскими методами.

сотня УПА, 1944 год

Официальной датой создания Украинской Повстанческой Армии считается 14 октября 1942 г. - казацкий праздник Покровы - когда Сергием Качинським (псевдоним - Остап) было сформировано первое подразделение УПА под эгидой ОУН(б), но реально отдельные украинские националистические вооруженные формирования существовали уже с начала войны (и даже раньше - "волки" Василя Сидора против поляков). Так, своим названием УПА обязана вооруженному формированию уже упоминавшегося Боровца (Тараса Бульбы) УПА "Полесская Сечь", которое действовало bulbaна Полесье и Волыни с начала войны против большевиков, поддерживаемое немцами, а со временем и против самых немцев (Бульба-Боровец в свою очередь позаимствовал название УПА от ІІ Зимнего похода армии УНР под упр. Ю.Тютюнника, 1921 г.) Но на этот момент действия против немцев еще не приобрели значительного масштаба, атаковались преимущественно средства связи, транспортные пути, хозяйственные объекты и т.п.

Тем временем как ОУН(б), так и ОУН(м) занимаются активным развитием собственных вооруженных формирований для борьбы с немцами и красными партизанами, действия которых провоцируют немецкий террор против мирного населения. Еще в 1942 г. украинские повстанцы обращаются в листовках к красным партизанам, призывая переходить в ряды УПА и совместно бороться против обоих империализмов, которые "подобны друг другу как две капли воды", "за полную свободу и самостоятельность государств порабощенных народов... Прочь Гитлера и Сталина!" В конце концов, в феврале 1943 г. ІІІ конференция ОУН одобрила курс на вооруженную борьбу с немецким оккупационным режимом наряду с большевистским: "...современная война на Востоке, которая развязана во имя империалистических интересов немецкого национал-социализма и московского большевизма... это в первую очередь война за Украину, которую оба империализма трактуют в своих захватнических планах как центральную проблему их империалистической политики на Востоке Европы и базу для дальнейших захватов... Поэтому украинскому народу необходимо вести борьбу против обоих империализмов на платформе собственных сил, а в основу своего сотрудничества с другими народами ставить их признание нашего права на собственное государство и в этой плоскости искать общие интересы западных и восточных народов в общей борьбе против немецко-московского и других империализмов..." Обращалась УПА неоднократно и не без успеха и к красноармейцам, стараясь привлечь их к борьбе против Сталина наряду с Гитлером: "Красноармейцы, не идите против народа. Не выступайте против повстанческих отрядов! Не помогайте кремлевским тиранам подавлять революцию! Смерть Гитлеру и Сталину! Смерть военным поработителям из Берлина и Москвы! Прочь империалистическую войну! Пусть живет революция порабощенных народов! Пусть живут самостоятельные государства всех народов! Пусть живут мир и дружба всех народов!" (Постой, октябрь 1943 г. Главное Командование Украинской Повстанческой Армии).

Весной по инициативе ОУН(б) началась консолидация всех националистических сил, которые действовали на оккупированных землях. Процесс оказался чрезвычайно сложным, кое-где принудительным, и оставил неприятные воспоминания у многих участников событий. Несмотря на трудности, к концу лета к УПА уже было присоединено мельниковские повстанческие отряды и остатки УНРА (Украинская Народная Революционная Армия) Тараса Бульбы (такое название принял атаман в июле с целью отмежевания от бандеровской УПА, с которой пребывал в конфликтных отношениях). Еще раньше УПА пополнилась за счет украинской полиции, которая с немецкой службы в большинстве своем перешла в ряды повстанцев. В УПА также массово переходили бывшие пленные Красной Армии, из которых немцы создавали вспомогательные "восточные батальоны" (литовские, грузинские, азербайджанские, узбекские, татарские...), приют здесь находили и евреи, которые спасались от геноцида. В конце 1943 г. количество интернациональных бойцов, из которых создавались национальные подразделения УПА (всего 15 подразделений), достигла 10 тыс. По данным П.Мирчука, на 1944 г. каждый пятый воин УПА был неукраинского происхождения. Медицинский персонал был представлен в значительной мере врачами-евреями. У командира красных партизан Сабурова приведены просто-таки сенсационные данные (на 1944 г.): "40% УПА не являются украинцами. Из состава 46% национальностей Востока: ингуши, осетины, черкесы, турки, есть и русские ... Военнопленные Красной армии разных национальностей ведут среди них работу, направленную на объединение этих народов под руководством ОУН".

21 и 22 ноября 1943 года в житомирских лесах состоялась Первая Конференция порабощенных народов Восточной Европы и Азии, в которой приняли участие делегаты разных национальностей. Конференция осудила оба воюющие между собою империализма, которые "отрицают право народов на их свободное политическое и культурное развитие в самостоятельных национальных государствах и несут всем народам политическое, социальное и культурное порабощение в форме гитлеровской "Новой Европы" или большевистского СССР" и решила продолжать борьбу с общим врагом. Конференция приветствовала "героическую борьбу народов Западной и Средней Европы против немецкого империализма" и заявила "свою полную солидарность в этой борьбе".

К тому времени в среде ОУН(б) произошла заметная эволюция идеологических взглядов, вызванная потребностями адаптации к новым обстоятельствам, прежде всего распространением движения в среде восточно-украинского населения (так, во время работы на Донбассе ОУН(б) неожиданно обнаружила идеологическую гибкость и выдвинула лозунг "За Советскую Украину без диктатуры Коммунистической партии"). На третьем Чрезвычайном Большом Сборе в августе 1943 г. был задекларирован новый идеал - "система свободных народов в собственных самостоятельных государствах как единственный порядок, который даст справедливое решение национального и социального вопроса всему миру". Провозглашена была также борьба за такие демократические ценности, как свобода слова, печати и мысли, равенство в правах всех граждан, включая национальные меньшинства, и т.д. В целом программа приобрела выразительные социал-демократические черты. Состоялись также изменения в руководящей структуре: единоличное руководство организацией заменили коллективным. А годом позднее по инициативе командования УПА было создан Украинский Главный Освободительный Совет (УГВР), который с этого момента и возглавил освободительную борьбу. Вместе с членами ОУН в него вошли представители разных регионов Украины и разнообразных политических ориентаций. Совет был провозглашен временным украинским парламентом. Президентом был избран уроженец Восточной Украины Кирило Осьмак, бывший член Центральной Рады (погиб в лагере в РСФСР после 16 лет заключения).

По своей сути, УГВР до 50-х годов была подпольным правительством Украины. В "Платформе УГВР" определены главные политические и социальные идеи, воплощение которых было целью национально-освободительной борьбы украинского народа. Среди них: "обеспечения народно-демократической формы политического устройства в украинском государстве путем общего народного представительства"; "обеспечения свободы мысли, мировоззрения и веры"; "обеспечения настоящей законности в украинском государстве и равенства всех граждан перед законом"; "обеспечение гражданских прав всем национальным меньшинствам на Украине" и др. Был принят текст присяги бойцов Украинской Повстанческой Армии.

Немцы попали в засаду УПА

Вооруженное противостояние УПА немцам начинается с февраля 1943 г. нападением на немецкий гарнизон в городке Володимирец и освобождением заключенных, а еще в конце января зафиксировано нападение на тюрьму в Дубно одного из подразделений ОУН(м). Одновременно продолжаются действия УПА и против красных партизан. Громким событием стало убийство повстанцами в мае шефа немецких штурмовых партийных отделов СА генерала Виктора Лютце, а в 1944 г. - смертельное ранение советского генерала Ватутина, комадующего І "Украинским" фронтом. Кроме непосредственных боевых действий УПА активно вмешивается в административно-хозяйственную жизнь оккупированных территорий: организует саботажные акции, ликвидирует немецкие "лигеншафты", сформированные на месте колхозов, отбивает украинских "остарбайтеров", которые вывозятся в Германию, а в самой Германии ОУН от лица украинского правительства ведет пропаганду и организует подпольные повстанческие группы в лагерях в среде советских военнопленных украинского происхождения...

В апреле 1943 г. повстанцами уже контролировалась почти вся сельская местность Волыни и Подолья. В мае немцы начинают масштабные наступательные операции против УПА; летом против повстанцев брошена артиллерия, танки и самолеты. Однако активность УПА не прекращается, а возрастает: 295 атак на немецкие опорные пункты в июле, 391 в августе, 682 акции саботажа на железной дороге в июле, 1034 в августе; 119 атак на хозяйственные объекты в июле, 151 в августе. Активизируется УПА также на Житомирщине и Киевщине, в чернобыльских лесах, в Галичине. Немцы отвечают масштабными репрессиями: в одной лишь Галичине осенью 1943 г. немцами было казнено свыше полутора тысяч членов ОУН и УПА. За голову проводника ОУН(б) М.Лебедя гестапо назначило награду в 50 тыс. немецких марок. Старший помощник начальника политического отдела Центрального штаба партизанского движения полковник Конкин 30 октября 1943 года свидетельствовал: "На протяжении трех месяцев идут аресты членов ОУН. Арестовано до 3.000 лиц, из них в Сумской области - до 280 лиц. Среди арестованных много учителей. В Сумской области арестованы руководители ОУН: заместитель Сумского бургомистра Седененко, бургомистр Краснопильского района Мирошниченко - бывший главный бухгалтер Краснопильской мельницы, главный инспектор школы - Сасунин, Поглядилов и Сонуля, которые в Западной Украине организовали восстания против Красной армии. Арестованы 4 переводчика Краснопильского и Сумского комендантов из Украинской полиции".

С лета 1943 г. УПА вынуждена вести борьбу на два фронта - против красных партизан и против немцев. А весной 1944 г. происходят и первые бои с регулярными советскими частями. Официальное обращение Хрущова к УПА с предложением сложить оружие игнорируется повстанцами, однако они несут ощутимые потери. Впридачу к советам и немцам в этот период достигает своей кульминации кровавый конфликт с поляками за украинскую Волынь, без которой последние в шовинистическом умопомрачении не мыслили себе полноценного польского государства. Из-за партизанского характера борьбы в конфликт неизбежно было втянуто гражданское население, что привело к десяткам тысяч жертв с обеих сторон. На сегодняшний день уже известно, что, наряду с ошибками собственно украинского и польского националистического руководства и общим состоянием украинско-польских отношений, крайне критических на этот момент, в трагедии сыграли значительную роль также провокации немецкой и советской сторон, направленные на разжигание выгодной им обеим польско-украинской вражды. Таким образом, западные земли становятся ареной борьбы четырех взаимовраждебных сил за владение этим регионом. Из них всех лишь украинские повстанцы боролись на своей земле.

На протяжении всего времени противостояния население подвергается неистовой пропаганде противоположного содержания враждующих сторон: немцы стараются дискредитировать повстанческое движение, приписывая ему связи с большевистской Москвой ("Москва дает приказы ОУН", "в руководстве ОУН сидят агенты Москвы, которые получают и выполняют приказы кровожадного Сталина и его жидовских опричников", "ОУН и большевизм - это одно, поэтому они должны быть уничтожены!"), а советская пропаганда, наоборот, обвиняет националистов в предательстве своего народа в пользу Германии. Между тем, переговоры с немцами отдельных командиров УПА формально карались смертью, хотя повстанцы имели большую заинтересованность в оружии отступающей немецкой армии, намереваясь продолжать свою борьбу против большевиков. В этих обстоятельствах Главным командованием УПА была осуществлена в марте 1944 г. попытка достижения взаимопонимания с немцами относительно прекращения конфронтации и объединения усилий в борьбе против большевиков. Но переговоры в Тернополе заметных результатов не дали, и повстанцы вынуждены были продолжать борьбу на два фронта. Впрочем, переговоры о нейтралитете велись в определенный момент и с Ковпаком, партизанская дивизия которого была передана в НКВД и использована против повстанцев, но Ковпак нейтралитет нарушил и был разбит УПА. Известны также факты переговоров националистов с бригадой Бринского, переговоры по поручению Сабурова... Все они заканчивались ничем, поскольку украинская сторона последовательно выдвигала требование восстановления после войны независимого украинского государства, о чем противник не хотел и слышать.

Летом 1944 г. состав УПА ощутимо пополняется за счет дивизии "Галичина", разбитой под Бродами. Созданию этой дивизии с самого начала активно противилась ОУН(б), возражая против мобилизации наиболее активных национальных элементов немецкой стороной, но позднее старалась ее использовать для своих нужд: "На Западно-Украинськие земели прибывают маленькие части (СС Дивизии Галичина) для привлечения к борьбе с партизанами на Западно-Украинских землях. В связи с этим ... установить постоянную и хорошую связь с частями Дивизии, использовать дивизию в борьбе с большевистской партизанкой и польскими бандитами на украинских землях, за счет Дивизии увеличивать боеприпасы организации, в случае отступления немцев, внезапного ли разоружения, вывоза ли Дивизии СС Галичина за границы Украины все части привлечь в УПА. Забрать в лес". (инструкция организационной референтуры краевого руководства ОУН от 29 февраля 1944 г.)

Летучка УПА

В это время происходят некоторые важные изменения в организации и тактике армии. С лета 1945 г. боевые действия переносятся в Галичину и на Буковину, но борьба не прекращается и на Волыни. Большинство политических и вооруженных акций УПА были направлены против сокрушительных действий советских административно-карательных органов, в частности, проведения массовой мобилизации (с целью наказания население оккупированных территорий, которые, по убеждению Сталина, "предало советскую власть и подалось в "казачки"; мобилизированных безоружных людей в гражданском (откуда название феномена - "черносвитки"), среди которых были мужчины допризывного и послепризывного возраста, бросали без какой-либо воинской подготовки на линию фронта, что имело характер геноцида), запрета УГКЦ и массового заключения священников, депортации местного гражданского населения, внедрения колхозов, конфискации хлеба у крестьян в 1947 г., что вызвало новый голод на Востоке (массы голодающих из Большой Украины направлялись на Запад в поисках спасения и находили его там, что давало повод повстанцам писать в своих обращениях: "Помните, что если бы в Западной Украине были колхозы, то вы умирали бы от голода уже в 1946-1947 гг. А так не только в Западной Украине не было голода, а еще и сколько наших братьев из Восточной Украины спаслось от голодной смерти!"). Командованием УПА разрабатывались планы создания отряда особого назначения УПА-Восток, который должен был пробиться в окрестности Киева для организации массовых антисоветских выступлений.

В 1946 г. московское руководство ставит задачу "очистить" территорию Украины от украинских повстанцев силами Красной Армии (регулярные части которой, кстати, часто отказывались от участия в акциях против УПА), погранвойск, МВД и МГБ. Масштабные облавы с участием артиллерии, танков, самолетов, призывы к капитуляции с обещаниями амнистии (всего семь раз состоянием на 1949 г.), создание разветвленной агентурной сети, блокада (во время т.н. "большой блокады" (с 1 декабря 1945 г. по 10 февраля 1946 г.) Москва стянула к региону, по подсчетам подполья, 585 тыс. войск, преимущественно НКВД, которое на несколько порядков превышало силы повстанцев. Силами этого контингента было проведено в этот период 15 562 операций против ОУН-УПА), террор "истребительных батальонов" (уже на 1 апреля 1946 г. их действовало 3 593 с общим количеством их личного состава 63 000 лиц, а с течением времени число еще возросло), депортация населения (при депортациях была установлена уголовная ответственность за возвращение в родные края, а местом рождения при замене паспортов указывался пункт депортации), средневековые публичные истязания, применения принципа коллективной ответственности... - такими были традиционные большевистские методы борьбы, и уже не только с повстанцами, а со всем народом. Доходили до маскарада с переодеванием в "бандеровцев" (метод, оцененный и успешно усвоенный также и поляками), выжигания лесов, временами вместе с близлежащими селами (именно тогда были уничтожены все сосновые леса на Ковельщине), отравлением озер и колодцев и распространением на черном рынке зараженных протитифозных уколов, предназначенных для повстанцев. Не говоря уже о применении запрещенных разрывных пуль, расстрелы пленных и осквернение могил погибших. Уже в 1945 г. на территории Западной Украины действовало 156 фальшивых "отрядов УПА" в составе 1783 человек. Все эти мероприятия привели к значительному сокращению состава УПА и заставили командование частично вывести войска из Украины, а остальным приказать уйти в глубокое подполье, еще часть командных кадров получила задание легализироваться и укорениться в коммунистических структурах.

Надрайоновий провідник ОУН Мар, із своїми стрільцями серед селян в осени 1946р. у с. Бук на Лемківщині.

В 1946-1947 гг. ОУН и УПА фактически сливаются в единую формацию и называются "вооруженным подпольем ОУН-УПА". Во второй половине 40-х лет отделы УПА осуществляют рейды по территориям соседних государств с пропагандистской целью - информирования местного населения о цели борьбы украинских националистов, о войне за свободу и независимость Украинского Государства, за справедливый социальный порядок, а также разоблачения подлинного лица коммунистического режима. На Закерзонье подразделения УПА ведут борьбу против польсько-советского террора и принудительной депортации украинского населения в СССР, так называемой "деукраинизации" этнически украинских Лемкивщины, Пидляшья, Посянья, Сокальщины, Равщины и Холмщины (ок. 19,5 тыс. кв.км. с населением 1,5 млн.) Весной 1947 г. на Лемкивщине УПА был убит заместитель министра обороны Польши генерал Кароль Сверчeвский, чем воспользовалось польское коммунистическое руководство для проведения запланированной прежде акции Висла, во время которой вглубь Польши было принудительно переселено 150 тыс. украинцев. После реализации коммунистами этой преступной акции УПА теряет материальную базу для своей деятельности и информационную и моральную поддержку населения. Ведь именно благодаря всесторонней поддержке крестьянством своей армии борьба была возможной и длилась до этого времени. В мае 1947 г. Польша заключила соглашение с Чехословакией и СССР для координации своих действий против УПА.

Некоторое время после войны руководство ОУН-УПА считало целесообразным продолжать сопротивление, установив контакты со спецслужбами США и Великобритании и надеясь на то, что цивилизованный демократический мир не станет терпеть сталинский тоталитаризм. Однако эти надежды не оправдались, и мир равнодушно созерцал окончательное подавление Москвой национальных движений внутри империи. Политическая картина мира, что сложилась после второй мировой, удовлетворяла в той или иной мере ведущие государства, но не устраивала Украину, за счет которой преимущественно и была добыта победа над Германией. Исполненным трагизма является тот факт, что Украина в результате войны потеряла на 2-3 миллиона граждан больше (от 7 до 9 млн. человек), чем главные соперники и разжигатели войны Россия (5-6 млн), которая по официальной советской легенде "вынесла на своих плечах главное бремя войны" и Германия (6,5 млн). И это лишь человеческие потери...

Открытое и организованное вооруженное сопротивление прекращается в конце 40-х годов, а после гибели в 1950 г. в стычке с частями НКВД главнокомандующего генерала Шухевича УПА прекращает существование как единое воинское формирование. Вопреки всему, отдельные отряды УПА продолжают борьбу до мая 1954 г. (1955 г.), когда был захвачен в плен новый главнокомандующий полковник Василь Кук-Коваль. Да и после этого некоторые группы сохраняли боеспособность вплоть до конца 50-х годов, а последний партизан Илько Оберишин согласился выйти из леса только в 1991 г., после провозглашения независимости Украины.

В 1947 г. издается поручение ОУН-УПА под названием "К насильно вывозимым в Сибирь и на большевистские каторжные работы". Через два года Провод на украинских землях устанавливает связь с членами ОУН-УПА в ссылке. Последними был основан ОУН-Север с Проводом, возглавляемым Михайлом Сорокой. Этот провод руководил деятельностью украинских националистов на территории Гулага.

По свидетельству очевидцев, первая организованная волна сопротивления в сталинских концлагерях началось именно с момента прибытия туда повстанцев: "Для всего этого движения они всюду сделали очень много, да и они сдвинули воз. Дубовский этап привез к нам бациллу бунта. Молодые, сильные ребята, взятые просто с партизанской тропы, они ... рассмотрели, ужаснулись этой спячкой рабства - и потянулись к ножу" (А.Солженицын: Архипелаг ГУЛАГ). Результатом волны массовых бунтов, что прокатилась лагерями Сибири и Средней Азии, стало смягчение режима, прекращение террора уголовных преступников против политических заключенных, международная огласка, а также пробуждение человеческого достоинства у затерроризированных режимом "зеков".

Члены УПА в эмиграции отличились в народном восстании в 1956 г. в Венгрии, погинув в боях против советских оккупационных войск в Будапеште. Подавление советским режимом венгерской революции с молчаливого согласия Запада развеяло последние надежды националистического подполья на освобождение Украины вооруженным путем.

Убийство в 1959 г. в Мюнхене агентом КГБ лидера ОУН Степана Бандеры стало страшным ударом для украинского националистического движения, но вместе с тем было признано Москвой "политически нецелесообразным": "Похороны Бандеры превратились в могучую демонстрацию единства и сплоченности заграничных украинских националистов. Смерть Бандеры консолидировала враждебные Советскому Союза силы в среде украинской эмиграции..." (Г.Санников: Большая охота). Украинская эмиграционная пресса писала в те дни: "Бандера умер, но дух его живет..."

Українська повстанська армія

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

(Перенаправлено з УПА)

Перейти до: навігація, пошук

Українська повстанська армія
Золотий Хрест Бойової Заслуги УПА
Роки існування	1942 — 1954
Країна	Україна
Належність	Україна
Збройні сили	партизанська армія
Організаційно-штатна структура	найбільше 400000 (1944)
Девіз	Слава Україні — Героям Слава!
Війни/битви	Друга світова війна, Війна з СРСР
Командири
Визначні командири	Василь Івахів, Дмитро Клячківський Роман Шухевич Василь Кук

Українська повстанча (повстанська) армія (УПА) — підпільна збройно-політична формація, створена на Заході України у червні 1941 року представниками Уряду Української Народної Республіки в екзилі; у жовтні 1942 року назву перейнято ОУН(б). Головне завдання УПА: оборона та звільнення українського населення як і від німецької, так і від радянської окупації.

УПА діяла по 1953 рік, коли активні її дії припинено, а окремі вогнища спротиву діяли впродовж 1950-60-х років. З 1943 по 1950 роки Головним Командиром УПА був генерал Роман Шухевич, з 1950 по 1954 рр. — Василь Кук.

Ставлення до історії УПА у українському суспільстві впродовж років незалежності коливаєтся між позитивним (борці за незалежність) і протилежним (німецькі колаборанти): сама оцінка часто опирається на пропагандистські штампи обох сторін. Питання про офіційне визнання УПА воюючою стороною у Другій світової війні та пов'язане з цим питанням надання ветеранам УПА пільг на державному рівні (декілька західних областей вже прийняли це рішення на своєму рівні), досі залишаються невирішеними. Але з 2005 року в Україні офіційно святкуються річниці створення УПА (14 жовтня 1942, День Покрова).

Боротьба Української повстанської армії — складова Українського визвольного руху 1920—1950 років.

Зміст

[сховати]

Історія створення та бойові дії

У Вікіджерелах є

Відкритий Лист Тараса Бульби-Боровця до Членів Проводу Організації Українських Націоналістів Степана Бандери

Повстанці з Острозького відділу в Суразьких лісах. Грудень 1943 р.

Агітаційний плакат українського руху часів Другої світової війни

Агітаційний плакат УПА, 1948 р.

Перші загони під назвою УПА—«Поліська Січ» створив з вибухом Другої світової війни отаман Тарас Бульба-Боровець в районі поліського села Олевського для боротьби з більшовиками, які декілька років раніш, разом з німцями, окупували Польщу. Ці загони діяли незалежно від німців проти решток розбитих радянських військ. Із кінцем 1941 року німці змусили Бульбу ліквідувати УПА—«Поліську Січ», після чого він перейшов у підпілля з частиною своїх — і створив нову повстанську формацію для боротьби проти німців і радянських партизанів, спершу під подібною ж назвою, а згодом як Українська Національно Революційна Армія (УНРА). Загони Т. Бульби-Боровця підпорядковувались Уряду Української Народної Республіки в екзилі З Бульбою співпрацювали члени ОУН під керівництвом А. Мельника, у яких були свої військові табори на півдні Крем'янеччини та Володимирщини.

Агітаційний плакат УПА, 1948 р.

Урочисті заходи 27 липня 1941 року в Рівному (Західна Україна) з приводу присяги Першого куреня (батальйон) Українського Війська імені Холодного Яру під командуванням С. Качинського у присутності представників німецьких військ. Святково одягнене українське населення тримає транспаранти "Слава Гітлеру" "Слава Бандері".Навесні 1943 курінь (що був з жовтня 1941 підрозділом допоміжної поліції) у повному складі і з тим же командиром увійде до УПА

З осінню 1942 року почали паралельно створюватися збройні загони ОУН на Поліссі й Волині, очолені Степаном Бандерою, що й також прийняли назву УПА. Ці загони 18 серпня 1943 роззброїли УПА—"Поліська Січ" Тараса Бульби: деякі члени останньої увійшли до нової УПА, яка, спираючися на мережу ОУН на північно-західних українських землях, набирала розмаху. Її організаторами були провідні члени ОУН: Д. Клячківський, Р. Волошин, Я. Бусел. Першим командиром УПА став Клячківський (псевдонім Клим Савур), а шефом штабу — полковник УНР Леонід Ступницький (Гончаренко), начальником оперативного відділу став полковник УНР М. Омелюсік. Місцем постою командування УПА стала Костопільщина.

В кінці 1941 р. і протягом 1942 р. німці проводили масові арешти членів українських націоналістичних організацій. У лютому-березні 1942 р. у Бабиному Яру було розстріляно 621 членів ОУН(м), серед яких відома українська поетеса Олена Теліга. У липні 1942 р. була розгромлена київська референтура ОУН(б), а її керівник Дмитро Мирон (Орлик) загинув при арешті. У жовтні-листопаді 1942 було арештовано гестапо і страчено 210 членів ОУН(б). У грудні 1942 р. було арештовано 18 активістів львівської референтури ОУН(б), серед яких члени проводу ОУН(б) Ярослав Старух і Іван Клімов, яких були розстріляні.^[1]

УПА постала на Поліссі й Волині передусім як і для оборони населення перед німецьким терором, так і для оборони перед радянськими партизанами, які взимку 1942—43 наступали з білоруських лісів, грабували населення — та своїми акціями провокували ще сильніші німецькі репресії (див. Радянські партизани на Україні в 1941—45 рр). Творці УПА розглядали її як можливий зародок регулярної української армії. Безперечно, силою УПА було те, що спиралася на розгалужену мережу Організації Українських Націоналістів, яка користувалася підтримкою населення: у її створенні брали участь старшини попередніх українських військових формацій та до неї вступали люди різних політичних переконань, як наприклад, як і члени ОУН А. Мельника, так і непартійні, — і вона могла виступати як загальнонаціональна сила.

Свідоцтво про закінчення старшинських курсів в УПА

З її ініціативи створено Українську Головну Визвольну Раду (УГВР) як верховний політичній центр, якому підпорядкувалася УПА. Силою УПА являлася також і політична платформа: вона включала гасло самостійності України та боротьбу за основні громадські права, за демократію, за рівні права меншин і за співпрацю з іншими поневоленими народами проти нацизму і більшовизму. При УПА створено у 1943 окремі загони узбеків, азербайджанців, грузинів і татар, що складалися з колишніх німецьких полонених або мобілізованих німцями до допоміжної служби осіб. До УПА перейшла 1943 й частина української поліції; замість неї німці створили польську поліцію, яка разом з німцями, вела каральні акції проти українського населення за підтримку УПА. Це привело до виступів українських боївок проти ворожо наставлених до українців польських колоністів та проти польських боївок. Подекуди загони УПА брали участь у кривавих польсько-українських зударах, що їх з свого боку провокували німці.

Німці робили спроби знищити УПА масовими акціями (найвідоміша з них — наступ генерала фон дем Баха) і засобами пропаганди: у німецьких листівках, скиданих з літаків на територію контрольованою УПА, названо УПА «спільниками Москви». У травні 1943 у засідці УПА загинув керівник «штурмових відділів» (СА) В. Лютце^{[Джерело?]}, а влітку 1943 відбувся ряд боїв і сутичок із німцями, як наприклад, успішний наскок УПА на місто Камінь-Каширський^{[Джерело?]}. З кінцем 1943 влада німців була обмежена — і місто залишено поляками, решту території контролювала УПА. Одночасно УПА частково очистила терени Рівненської, Волинської та Житомирської областей від радянських партизанів, а рейди УПА поширилися і на частини Київщини та Кам'янець-Подільщини. За радянськими джерелами, українські національно-повстанські частини діяли і на Чернігівщині, і на Кіровоградщині.

У період з 15 березня по 15 квітня 1943 р. в ряди УПА переходить більше 4000 членів українських "шуцманшафтів". У квітні розгортаються 5 куренів УПА. 27 березня 1943 року сили УПА розбили німецьку в'язницю в Ковелі, звільнивши всіх політичних увязнених і військовополонених. До кінця березня 1943, силами УПА, були знищені німецькі в'язниці в Кременці, Дубному, Ковелі, Луцьку і Горохові, а також концтабір в Любачевське. У звіті німців від 4 квітня, 1943 роки вказано, що райони в межах Кременець - Ковель - Костопіль - Рівне захоплені силами українських повстанців.^[2] ^[3]

У липні-серпні 1943 р. німці, з метою знищити загони УПА, силами 10 батальйонів мотопіхоти та 10 000 німецьких і польських поліцейських під командуванням генерала Еріха фон дем Бах-Залевські провели наступ на територію південної Волині. Проте наступ провалився. У липні було відмічено 35 боїв, в серпні – 24, у вересні – 15. Німецькі війська втратили близько 3000 убитих і поранених, УПА – 1237 убитих і поранених^[4]^[5].

Осінню 1943 р. окупаційна влада провела новий наступ на райони, "заражені націоналістичними бандами", яким командував обенгрупенфюрер СС Г.Прюцман.^[6] У жовтні-листопаді зафіксовано 47 боїв загонів УПА і близько 125 дрібних боїв місцевих загонів УНС (Українська народна самооборона) з німцями. В результаті бойових дій німці втратили близько 1500 солдатів, загони УПА – 414 бійців.^[7] Хоча німецьким каральним військам і не удалося повністю знищити загони УПА, але їм удалося істотно понизити анти-німецькі акції УПА.^[4]^[8]

Перші загони УПА почали створюватися в Галичині в червні 1943 в Карпатах під назвою Української народної самооборони, коли туди прямували рейдом радянські партизани під проводом С. Ковпака. Головне командування УПА розглядало ці терени як базу для боротьби не тільки в умовах німецької окупації, але й на час повернення більшовиків. Крім того, з уваги на посилений тоді німецький терор проти населення Галичини, як раніше на Поліссі й Волині: впровадження виняткового стану в жовтні 1943, наглі суди, розстріли і вішання закладників, посилені вивози до Німеччини — УПА виступила проти німців, зокрема проти здачі континґентів, вивозу молоді до Німеччини, та одночасно вела бої з радянськими партизанами.

Впродовж осені 1943 і в 1944 головне командування УПА досягло порозуміння про нейтралітет як із розміщеними на Україні частинами угорської армії, так і з румунами і з в лютому 1944 з польським підпіллям (Армія Крайова), про взаємовизнання боротьби цих народів за незалежність^[9]^[10]^[11].

На переломі 1943—44 УПА була найчисленнішою за весь час свого існування, об'єднуючи не менше 40 000 осіб, у тому числі й підпільні кадри ОУН. Роком пізніше, після переходу фронту, вже в радянській дійсності, сили УПА зменшилися до 20—25 тисяч осіб^[12].

Відносини між УПА та поляками

Україснько-польскі відносини сягають часів Київської Русі. Між українцями та поляками відбувались конфлікти на протязі всієї історії, які часто виливались у масштабні війни та повстання (Хмельниччина, Коліївщина). У 1918 році, із розпадом Російської імперії українці та поляки проголосили УНР та Другу Річ Посполиту відповідно. Поляки претендували на західно-українські землі, через що відбулася польсько-українська війна, що закінчилася поразкою українських військ. У 1921 році, після «Дива на Віслі» та підписання Ризького мирного договору між новоствореними СРСР та Польщею, Україна була розділена. На всіх українських землях українці почали зазнавати утисків з боку пануючих держав (зокрема, «Пацифікація» в Галичині та Волині, Голодомор в УРСР). У 1920 році постала Українська Військова Організація (УВО), що ставила собі за мету звільнення українських земель від окупантів. На базі УВО, у 1926 році була створена Організація Українських Націоналістів (ОУН). ОУН провела декілька акцій, спрямованих проти поляків (наприклад, вбивство Броніслава Пєрацького). Із вибухом Другої світової війни, поляки та українці використали пануючий хаос для помсти один одному.^[13]

Бійці УПА допомагають пораненому поляку. Дурницький ліс, поблизу Перемишля, 1947 рік

Протистоянням між поляками та українцями скористались як німецькі, так і радянські окупанти^[14]^[15]. Після відмови Німеччини визнати Акт відновлення Української Держави, та арешту Степана Бандери, Ярослава Стецька та інших, українці, що знаходились на службі в Німеччини, влились в ряди УПА за наказом ОУН. На місце українців, німецька окупаційна адміністрація набирала поляків, що жорстоко ставились до місцевих українців.^[13]

Із окупацією Польщі радянськими та німецькими військами, виникла Армія Крайова (АК), що поставила собі за мету відновлення Великої Польщі в її довоєнних кордонах. Для цього, на теренах Волині та Галичини були розміщені частини АК. Більшість загонів АК, що діяли в Україні, були розміщені на Волині, адже на той час там була велика кількість польських сіл. Волинські загони АК пізніше були перегруповані у 27-у піхотну дивізію Армії Крайової.

30 липня 1941 року, між польським урядом у вигнанні та урядом СРСР було підписано угоду про співпрацю. Ця угода мала велике значення для радянських партизанів Сидора Ковпака, які використовували польскі села На Західній Україні та Білорусі як плацдарм. Крім того, АК та радянські партизани нерідко вели спільні військові акції проти УПА. Першим великим зіткненням між об'єднаними польсько-радянськими та українськими військами став бій під селом Бутейки в квітні 1943 року.

Методи боротьби із УПА

У різні періоди Другої світової війни, Україна знаходилась під владою різних окупаційних режимів. Після приходу радянської влади до західно-українських земель у 1939 році, люди вітали «визволителів від польського рабства» — Червону Армію. Однак радянська влада виявилась не менш жорсткою за польську — колективізація, каральні акції. Всі ці дії підірвали авторитет радянської влади, та підсилили націоналістичні настрої серед населення.^[16]. В тому ж році, 27 серпня було скликано 2-й Великий Збір ОУН в Римі, на якому новим провідником було вибрано Андрія Мельника. Однак не всі оунівці підтримали Мельника, і тому 10 лютого відбувся збір ОУН у Кракові, де було утворено Революційний провід ОУН на чолі із Степаном Бандерою. Відбувся розкол ОУН на дві частини: меншу, але більш помірну «мельниківську» та більшу і схильні до активних дій «бандерівці»^[17]. Поки «мельниківці» вимагали у Бандери розпуску революційної ОУН, «бандерівці» готували збройне антирадянське повстання на Волині.

Для боротьби із зростаючою силою ОУН, радянські органи влади використовували репресії, масово вивозили людей з західної України та Білорусі до Сибіру та Північного Казахстану.^[16]

22 червня 1941 року, атакою Вермахту на західний радянський кордон розпочалася німецько-радянська війна. Із початком бойових дій, члени ОУН підняли збройне повстання. Німецькі війська стрімко просувались вглиб радянської території, зустрічаючи неорганізований спротив з боку Червоної Армії. 25 червня, озброєні загони ОУН організовають численні напади на червоноармійців та енкаведистів у Львові, Коломиї в селах Гаїв, Дмитрович та інших. Для подавлення повстання більшовики залучають гармати та танки^[18]. Під час відступу пере наступаючою німецькою армією, більшовики розстріляи в'язнів львівських тюрем. Серед розстріляних були рідні брати Степана Бандери та Романа Шухевича.

Структура

Територіально УПА ділилася на три частини: УПА-Північ (Волинська, Рівенська і частина Житомирської та Київської областей); УПА-Захід (Львівська, Тернопільська, Івано-Франківська та частини Закарпатської і Чернівецької областей), з окремою воєнною округою «Сян» (Перемищина, Холмщина, Лемківщина); УПА-Південь (частини Вінницької і Хмельницької областей). Групи ділилися на воєнні округи, а округи на тактичні відтинки. Спроби утворити четверту групу УПА-Схід не здійснилися.

Територіальна структура УПА, 1944 рік

Територіальні штаби УПА і деяких куренів та загонів мали такі відділи: оперативний, розвідчий, вишкільний, політично-виховний, організаційно-персональний і тиловий. До тилового відділу належали інтендантура й Український Червоний Хрест (голова Катерина Зарицька) з медичним персоналом, що, ясна річ, не був винятково українським. Командування загонів мали таку структуру: командир, бунчужний, політітичний-вихователь, санітар (деколи лікар), начальник розвідки й польової жандармерії. У куренях іноді були і капелани.

Комплектування загонів відбувалося на добровільних засадах, проте на початку фахівців було мобілізовано. Щоб доповнити старшинські кадри, організовано вишкільні курси: існували старшинська школа «Дружинники» з шестимісячною програмою, курси санітарів, медсестер, мінерів, політвихователів, адміністраторів.

Тактичною одиницею УПА був загін — сотня або курінь. Бойовий стан сотні становив 150—200 вояків; проте звичайні сотні були неповні. Загони озброєно легкою піхотною зброєю, включаючи важкі скоростріли, ґранатомети й протипанцерні рушниці, а подекуди й малі гармати. Уже за перших місяців радянської окупації було здійснено перехід до дії меншими загонами, щоб збільшити маневренність й полегшити забезпечення провізією.

Спершу в УПА існували лише функціональні ступені: курінний, сотенний, чотовий, ройовий. Згодом, ухвалою УГВР, введено підстаршинські ступені: старший стрілець, вістун, булавний, старший булавний; — і старшинські: хорунжий, поручник, сотник, майор, полковник, генерал. Ступені генерала мали Роман Шухевич (Т. Чупринка) і шеф генерального штабу Дмитро Грицай (Перебийніс), ступені полковника — їх наступники на цих постах: Василь Кук (Коваль) і Олекса Гасин (Лицар), а також командири УПА-Захід та УПА-Південь: Василь Сидор (Шелест), Омелян Грабець (Батько), перший головний командир УПА Д. Клячківський та інші.

Зброю та однострої УПА здобувала від ворога або купувала на чорному ринку. В УПА існувала тільки піхота, за винятком початків УПА, коли були й кінні частини та гармати. У сотнях, як правило, були два машинні скоростріли і 8—10 автоматичних рушниць, звичайні рушниці та автоматичні пістолі. Зброя була німецького, радянського, угорського, польського, чеського і румунського виробу.

За перші роки радянської окупації УПА провела кілька великих політичних і збройних акцій, спрямованих проти примусової мобілізації до радянської армії, переслідування Греко-Католицької Церкви, вивозу населення. У лютому 1946 була проведена антивиборча акція, а згодом протидія примусовій колективізації. У цих акціях УПА нападала на станиці НКВС, звільняла політичних в'язнів, вбивала колаборантів. Було поширено підпільну літературу, влаштовувано пропагандивні збори населення. У 1947 здійснено, частинний розпуск загонів УПА і включено їх у збройне підпілля, іншим доручено «леґалізуватися». Оперативними одиницями УПА, замість сотень і куренів, стали рої й чоти.

Тактика та акції

За весь час свого існування УПА застосовувала тактику постійних маршів, несподіваних атак на ворога та намагалася оминати великих боїв. Під час засідки УПА був важко поранений у квітні 1944 генерал М. Ватутін. УПА користувалася допомогою населення, харчами, одягом та розвідкою. По мірі того, як більшовики опановували терен, вояки УПА й підпільники перебували зимові місяці у підготовлених бункерах.

Особливою оперативно-тактичною формою дії УПА були рейди: деякі мали бойовий характер (репресії проти польських боївок і радянських партизанів), інші переважно пропагандивні. Вони провадилися у 1943—44 з головної бази УПА на Волині, а у 1944—46 з Карпат. Рейди відбувалися на Правобережжі, Буковині, Закарпатті, а згодом з Засяння на Підляшшя та навіть на Словаччину.

Для знищення УПА більшовики спершу застосували масові фронтальні бої й сутички, як наприклад, у квітні 1944 триденний бій під Гурбами на Крем'янеччині з участю близько 30 000 вояків та зимою 1944—45 у Карпатах. Для поборювання УПА радянський уряд кинув навіть кілька дивізій військ НКВС. Узимку 1945—46 в Карпатах було влаштовано велику блокаду з розташуванням військ НКВС по селах з метою не допустити до допомоги населення загонам УПА та підпіллю. Для боротьби з УПА більшовики вербували з місцевого населення так званих «стрибків». НКВС-МВС застосовували також різні методи провокації: створення фальшивих загонів УПА, поширення затруєних ліків й інфекційних недуг та інше. Одночасно керівники уряду УРСР та КПУ зверталися з закликом до вояків УПА складати зброю («з новиною») за ціну помилування. Тих, хто погоджувався, НКВД включало до частин для боротьби з УПА, а згодом їх судили й висилали до концтаборів. Відомі сім таких урядових звернень, останнє з датою 30 грудня 1949. Про дії підпілля, включно з місцевими зверненнями, повідомляла радянська преса до середини 1950-их років.

Трагічною датою історії УПА стала смерть головного командира Р. Шухевича-Чупринки, який загинув у бою 5 березня 1950. Ця втрата, виснаження і радянський терор призвели до її остаточного послаблення й ліквідації. Проте обмежені дії УПА і підпілля тривали щонайменше до 1953, а за радянськими джерелами до 1956. Останнім часом з'явилися відомості, що останній бій підрозділу УПА з підрозділом МВС відбувся 1961 р., а воїн УПА Ілько (Ілля) Оберишин залишався у підпіллі до 1991 р.^[19]

Перша шпальта газети "СВОБОДА" про повстанські акції в Карпатах у 1959 році.

Особливу роль у 1944—47 відігравали частини УПА Посяння, Холмщини та Лемківщини на кордонах Польщі: спершу група «Сян», а згодом Закерзонський край з командиром-полковником М. Онишкевичем (Орест) та тереновим провідником ОУН Я. Старухом (Стяг). Їх завданням було протистояти польським коммуністичним органам та шовіністичним елементам польського суспільства, які тероризували українське населення, та протидіяти примусовому виселенню українців. Для боротьби проти УПА польський уряд створив навесні 1946 оперативну групу «Ряшів», складену з частин двох дивізій. Бої, що тривали до жовтня, з огляду на розпорошення загонів УПА в терені та систему бункерів, не дали бажаних наслідків. У березні 1947 загинув під час засідки УПА заступник міністра оборони генерал Кароль Свєрчевський, а наступного місяця польський уряд створив оперативну групу «Вісла» під командуванням генерала С. Моссора. Група, що мала знищити УПА на Закерзонні, складалася з кількох дивізій піхоти, технічних полків, літунської ескадри і частин міліції, разом 17 350 вояків. Водночас польський уряд домовився з урядами СРСР і УРСР про спільний наступ на УПА: УРСР виставила у вересні 1947 на кордон з Польщею 13 600 вояків, аналогічно біля кордону було сконцентровано численні радянські з'єднання. Тим часом УПА Закерзоння мала 17 сотень (дещо понад 2 000 вояків), а підпільна мережа та самооборонні загони населення близько 4 000 осіб.

Операція «Вісла» почалася 28 квітня 1947 і тривала до жовтня 1947. За чей час майже все українське населення виселено в основному у північні воєводства Польщі. У важких багато-місячних боях УПА й збройне підпілля понесли або важкі людські втрати, або були розбиті й розпорошені. З літа 1947 УПА почала залишати Закерзонський край; одні подалися в УРСР, інші до Західної Німеччини й Австрії, де були добиті рейдами УРСР (близько 400 осіб). Невеликі групи діяли на опустілому Закерзонні (так званому «дикому полі») ще до осені 1953.

В УПА були різні неперіодичні видання. У 1944—46 з'явилися — «Повстанець» і «На зміну». УПА поширювала звернення до українців, військових, а також до представників інших національностей (російською, польською, словацькою та іншими мовами). У лавах УПА працювали відомі підпільні публіцисти: Д. Маївський (П. Дума), Й. Позичанюк, П. Полтава, О. Дяків (Горновий), У. Кужіль; поети В. Волош-Василенко, М. Боєслав та інші; мистці Н. Хасевич і М. Черешньовський. Бібліографію видання УПА склав Л. Шанковський: «УПА та її підпільна література» (Філадельфія 1952).

Цінний квиток для збору коштів у визвольний фонд ОУН

Цінний квиток для збору коштів у фонд будови пам'ятника слави УПА

Цінні квитки для збору коштів у фонд ОУН

Дії ОУН-УПА на Кубані, Білорусі і на Сході України

В архівах СБУ зберігається колекція матеріалів із діяльності підпілля ОУН на території Східної та Південної України. Сьогодні точна кількість документів не підрахована. ^[20]

У Луганській області виявлено 12 справ з цього питання, в Чернігівській — 68, у Полтавській — 6, Київській — 41, Хмельницькій — понад 100 справ. Безпосередньо у Галузевому державному архіві СБУ в Києві — понад 300 справ. Це лише ті матеріали, які попередньо виявлені, і це ще зовсім не остаточне число. По кожній з цих справ проходить не одна людина — це іноді 10 або 100 чоловік, тому мова йде про тисячі підпільників, про тисячі борців за українську державність. Прізвища цих людей були невідомі, засекречені, і точно про них не відомо. ^[21]

Житомирщина

Детальніше: Діяльність ОУН-УПА на Житомирщині

У травні 1943 року Головна Команда УПА-Північ направила відділ УПА у тримісячний рейд по тимчасово окупованих Житомирської області і західної частини Київської області Української РСР. За час рейду відділ провів 15 успішних боїв з німецькими поліцейськими частинами та групами грабіжників. Цей відділ знищив німецьку поліцейську школу біля Житомира з залогою 260 поліцаїв, а недалеко від с.Устинівка, Потіївского району, 25 липня розбив німецький військовий підрозділ, яке було спеціально спрямоване на розгром цього спецвідділу УПА. З німецької сторони було понад сто вбитих, поранених і полонених.^[22]

Сумщина

Детальніше: Діяльність ОУН-УПА на Сумщині

Директор Сумського архіву Іванущенко довів, що ОУН-УПА теж було на території Сумської області^[23] З наявних джерел про членів ОУН-Б, спрямованих на Схід України видно, що Сумщина була в зоні оперативної уваги всіх трьох похідних груп. Як зазначає проф. Л. Шанковський, середня похідна група ОУН під керівництвом М. Лемика «Сенишин» повинна була прийти до Харкова, але не встигла цього зробити, тому що її сильно побили німці. Німці розстріляли значну кількість членів групи, у тому теж Миколи Лемика-Сенишин (…) в Миргороді, в жовтні 1941 р. Частина групи прийшла до міста Суми, де створила підпільну організацію. ^[24]

Як свідчать документи, діяльність ОУН на Сумщині не припинилася з поверненням радянської влади. Навпаки, іноді вона навіть переходила в партизанську форму боротьби. Дослідник визвольного руху С. Бутко, посилаючись на документи архівного підрозділу УСБУ в Чернігівській області, повідомляє, що в травні 1944 року з Волині була направлена для підпільної роботи в Чернігівську та Сумську області група учасників УПА, чисельністю понад 20 чоловік. Всі вони були уродженцями тих місць, куди прямували. У червні 1945 року на території Шосткинського району був затриманий один з учасників цієї групи Захарченко Михайла Васильовича, 1923 року народження, уродженця с. Богданівка Шосткинського району, в районі м. Дубно, потрапив в один із загонів УПА. Пробув у цьому загоні 7 місяців. "(…) Звідки у вересні 1944 року прибув за завданням командування УПА на територію Шосткинського району, для організації бандугруповання. Слідство веде Відділ ББ "^[25]

Донбас

Детальніше: Дії ОУН-УПА на Донбасі

На території Донбасу в 1941-43 роках діяли групи обох ОУН — і «бандерівська», і «мельниківська» гілки. В СБУ відзначають, що умови діяльності українських націоналістів на Донеччині були складними, з огляду на багатонаціональність населення. ^[26] Учасники націоналістичного руху ділилися листівками, розповсюджували газету «За самостійну Україну», збиралися на конспіративних квартирах. Під час допитів оунівці заявляли, що центральний провід приділяв Донеччині особливу увагу. У разі всенародного повстання індустріальний регіон начебто мав забезпечити матеріальну підтримку. ^[27] Керівником ОУН на Донеччині був Стахів Євген Павлович ^[28]

Крим

Детальніше: Дії ОУН-УПА в Криму

Документ, який доводить факт діяльності ОУН в Криму^[29]

Відомо, що підрозділи Української Повстанської Армії в Криму діяли в Сімферополі, Євпаторії, Джанкої, Ялті, Українська, Петрівці, Севастополі, Старому Криму, Керчі, Феодосії, Алушті, Михайлівці і багатьох інших населених пунктах, які були поруч з дислокацією похідних груп. З донесення агента СД від 31 грудня 1941 року, знайденого у секретних справах Рейху, стало відомо, що зі Львова до Криму революційна ОУН направила шість похідних груп, близько 40 чоловік. Тільки одного повстанця нацисти арештували по дорозі до Криму. ^[30]

Кубань

Повстанська армія діяла також на Кубані, але до 1950 року і саморозпустилася. ^[31] Восени 1941 року, тільки-но більшовики відступили на Кавказ, на Кубань прибувають українські патріоти з Південної похідної групи ОУН (Б), і вже в 1942 році, в жовтні, створюється Єйський окружний провід на чолі зі Спиридоном Ткаченко — «Голубом». У групу входили «Схід» (Дмитро Матейчук) та «Зоряні» (Василь Яворів). Підпільники мали зв'язок із Великою Україною через Маріуполь. ^[32]

Мережа ОУН була створена на Кубані на базі одного з відділень «Північної похідної групи», яку очолював Спиридон Ткаченко («Голуб»). 20 жовтня 1942 він став головою Лиманського окружного проводу ОУН. Тісні зьязки були встановлені з оунівцям Маріуполя. Від квітня 1942 існував канал старшин і подстаршіна УПА, які були уповноважені проводом ОУН створити Козачу повстанську армію Кубані. Біля витоків цієї армії стояли: сотник Василь Плетень («Шум», «Зорян», «Беркут»), колишній лейтенант Червоної Армії, уродженець Чернігівщини, лейтенант Дмитро Гречух («Дніпро»), а також Дмитро Коваленко- («Мить») з Приамур'я. В осені 1944 року на Кубані діяло дві повстанські сотні — «Шума» (85 чол.) та «Гомін» (125 чол.), А також окремі розвідуальні рої по 10 бійців у кожній. ^[33]

З серпня 1942 року з українського берега на Кубань діяла конспіративна Оунівська морська переправа. Керував нею Кубанець Петро глек («дід Очерет»), колишній солдат армії УНР, житель станиці Довжанський. У липні 1944 року, коли на Кубань повернулися більшовики, ОУН (Р) організувала десант на чолі з сотником «Шумом» (Василем палітурок колишнім капітаном Червоної Армії, походив зі станиці Батуринської). Його група має доправити поїздом до Туапсе під виглядом солдат будівельної роти. Втім, до Туапсе вони не дістались, а вийшли на станції Хандіженській, і там, в горах Кавказу, почали збирати козаків, які тоді масово переховувались у лісах від сталінських карателів. Восени того ж року було сформовано сотні «Шума», «Гомона» та декілька розвідувальних роїв — загалом близько 300 осіб. ^[32] Майже вісімдесят відсотків повстанців становили кубанські козаки, були також уродженці Великої України та галичани. Мовою спілкування була українська. ^[32]

Навесні 9 травня 1945 повстанцям вдалося на перевалі Гойтх зупинити потяг, що перевозив репресованих до Москви, і визволити понад дві сотні в'язнів.

Существорала Козацька Повстанська Армія (КОПА) аж до 1950 року, коли, не маючи ресурсів для продовження боротьби, і судячи з усього, отримавши якусь команду від керівництва УПА, саморозпустилася. ^[32]

Білорусь

За часів війни вплив бандерівців на півдні сучасної Білорусі був великий, стверджує мінський історик Гуленко. Зіткнення в неоголошеної нещадної війни між польською Армією Крайовою та УПА були саме на території Білорусі: "Брест, Пінськ, південь Білорусі, північ України — тут загони УПА та Армії Крайової сходились напряму. Ішла боротьба на виживання. І ця війна українська-польська підтримувалася спецслужбами і радянськими, і німецькими за принципом: розділяй і володарюй ". ^[34]

В історії УПА були періоди, коли вона співпрацювала з радянськими партизанами і коли брала зброю в німців, каже мінський історик Володимир Гуленко: "Все-таки їхньою метою була незалежна Україна. А Сталін вчинив із бандерівцями так, на мій погляд, як би бандерівці вчинили зі сталіністами. Інша справа, що це все-таки була народна війна: загальна кількість радянських партизанів і бандерівців у Білорусі була приблизно однакова — не менше півмільйона. ^[34]

За підрахунками історика Гуленко, від рук НКВС на території України і Білорусі загинуло 170 тисяч вояків УПА, 70 тисяч втекло на Захід, взято в полон і вислано понад 200 тисяч. ^[34]

Серед вояків УПА було багато білорусів. У Дівінському районі Брестської області в 1944 році в Радянській Армії мобілізували лише 50 чоловік з 5 тисяч — решта втекли до бандерівців. Діяли спеціальні білоруські проводи УПА: "молодечі частково, Пінськ, Барановичі — там загони УПА були. Крім того, що тут були спроби створювати на зразок загонів УПА формування білоруських націоналістів. Білоруська делегація їздила на з'їзд ОУН восени 1943 року. Вони теж спробували створити рух антифашистсько-антирадянський ". Проте білоруси не змогли реалізувати цих планів. ^[34]

Тим не менше загони УПА діяли на території сучасної Білорусі до кінця 1953 року, стверджує мінський історик Володимир Гуленко, і вели партизанську війну з радянською владою. Причому в їхніх лавах діяли переважно місцеві, білоруські громадяни: "10 років після війни бандити вижити не можуть. Це не бандитський рух. Тут, безумовно, була масова підтримка місцевого населення ". ^[34]

Володимир Гуленко каже, що з загонами УПА на півдні Білорусі радянська влада покінчила лише завдяки великим військовим спецопераціям і вивезення в Сибір цілих сіл, у яких підтримували повстанців. ^[34]

У лютому 1952 р. в Іванівському районі Пінськом області ліквідовано надрайонного провідника Івана Панька («Сікори»), в дорогичинської районі Пінськом області органи держбезпеки БРСР розгромили бандгрупу районного провідника «Григорія». Під час цих операцій співробітники МДБ і МВС БРСР убили 11 оунівців, серед них і обох провідників, 3 заарештували. ^[35]

Всього органи безпеки Білорусі з жовтня 1943 по квітень 1953 арештували 1282 українських націоналістів, які діяли в підпіллі на території БРСР, убили понад 3000 (разом з учасниками Армії Крайової). ^[35]

Дії УПА проти збройних формувань ОУН і Бульби-Боровця

До моменту початку формування бандерівської УПА (весна 1943), у ряді районів Волинської, Рівненської, Кам'янець-Подільській і в західних районах Житомирської області з початку 1942 вже діяла УПА під командуванням Тараса Бульби-Боровця. Також з літа 1942 почали діяти збройні загони включав відійшов від ОУНР і прихильників УНР - Фронт української революції (ФУР) та інші українські загони, не підпорядковується ОУНР. На початковому етапі формування бандеровской УПА вони в ряді регіонів діяли спільно.

В кінці червня 1943 вийшло розпорядження Романа Шухевича про перепідпорядкування всіх збройних загонів бандерівській УПА. З цього моменту бандерівська УПА перейшла до насильницького поглинання або знищення загонів «опортуністів» (ОУН) та «атаманчіков» (УПА Бульби-Боровца). 7 липня 1943 збройні формування ОУНР розбили військові обозу ОУН. Взяті в полон командири інших загонів частково знищувалися Службою безпеки ОУНР-УПА (СБ). На серпень 1943 припадає пік активних дій бандеровской УПА проти УПА Бульби-Боровца, в результаті чого були вбиті кілька її командирів і захоплене дружина Бульби-Боровца (яка після тортур СБ ОУНР була також убита). До кінця вересня 1943 УПА Бульби-Боровца фактично перейшла в підпілля. В радянських джерелах існувало не підтверджене відповідними джерелами припущення, що дії бандерівської УПА проти УПА Бульби-Боровца були обумовлені угодою між ОУНР і німецькими спецслужбами.

Збройні формування ОУН, що мали численних прихильників в Галичини, продовжували діяти паралельно з УПА-ОУНР в 1943-44. Неодноразові подальші переговори про спільні дії проти радянської сторони не мали, однак, будь-яких значимих результатів і були швидше ситуативним, ніж стратегічним кроком. Останні переговори між мельниківці і бандерівцями проходили восени 1944 - коли радянські війська переходили Карпати - і привели до приєднання карпатських підрозділів ОУН до УПА ОУНР. ^[36] ^[37]

Присяга вояка УПА

(затверджена УГВР і введена наказом ГВШ ч.7, з 19. VII. 1944.)

Я, воїн Української Повстанської Армії, взявши в руки зброю, урочисто клянусь своєю честю і совістю перед Великим Народом Українським, перед Святою Землею Українською, перед пролитою кров'ю ycix Найкращих Синів України та перед Найвищим Політичним Проводом Народу Українського:

Боротись за повне визволення всіх українських земель і українського народу від загарбників та здобути Українську Самостійну Соборну Державу. В цій боротьбі не пожалію ні крови ні життя і буду битись до останнього віддиху і остаточної перемоги над усіма ворогами України. Буду мужнім, відважним і хоробрим y бою та нещадним до ворогів землі української. Буду чесним, дисциплінованим і революційно-пильним воїном. Буду виконувати вci накази зверхників. Суворо зберігагиму військову і державну таємницю. Буду гідним побратимом y бою та в бойовому життю всім своїм товаришам пo зброї. Коли я порушу, або відступлю від цієї присяги, то хай мене покарає суворий закон Української Національної Революції і спаде на мене зневага Українського Народу.

Видавнича діяльність УПА

Оскільки сили УПА напряму залежали від підтримки населення, повстанці мали розгалужену систему пропаганди, однім із засобів якої був друк листівок та газет. Крім них видавались і невеликі книжки, як наприклад «Концепція Самостійної України»(1949 рік), «Про наш плян боротьби за визволення України в теперішній обстановці»(1951 рік) та ін. Крім цього видавались книжки і іншими мовами, які розповсюджувались серед червоноармійців та російськомовного населення України, як наприклад «Кто такие бандеровцы и за что они борются»^[38]. Видавались звернення до червоноармійців та народів Каваказу та Сибіру із закликом підніматись на боротьбу із більшовиками^[39]^[40]. Крім листівок публікувалась величезна кільксть ідеологічних та суспільно-політичних праць. Найвідомішими авторами цих праць були Петро Федун на прізвисько «Полтава», Осип Дяків «Горновий», Дмитро Маївський «Петро Дума»^[41].

Періодичні видання УПА були одними із основних інструментів пропаганди. Варто згадати такі журнали як «Повстанцеь», «До Зброї», «Ідея і Чин», інформаційні вісники «Інформатор», «Бюлетень», «Бюро інформаці УГВР». Часто, через різні обставини видання призупиняли випуск газет, або припиняли виходити зовсім.

Першим журналом Головного командування УПА став часопис «До Зброї». Головним редактором було призначено Якова Бусла. Було випущено 7 номерів журналу, коли війська НКВС знайшли та знищили підпільну друкарню. Наступний журнал називався «Повстанець». Обов'язки Головного редактора виконував Микола Дужий, який з лютого 1945 року був призначений начальником усіх видань ГК УПА. Виходив часопис до 1946 року, а потім його місце перейняв журнал «Ідея і Чин», редакторами якого був Дмитро Маївський, Мирослав Прокоп, Михайло Палідович та Петро Федун.

За увесь час діяльності в підпільних друкарнях УПА було видано більш ніж 130 найменувань періодичних видань, півтисячі брошур, десятки вишкільних, мемуарних та поетичних збірок, тисячі листівок, зверень та відозв^[42].

Нагороди УПА

Наказом Головного Командування УПА (ч. 3/44) від 27 січня 1944 року, в Українській повстанській армії заснована своя нагородна система. Згідно цього наказу, нагороду міг отримати будь-який вояк, незалежно від рангу та службових обов'язків. Пропозиції щодо відзначення могли подавати сотенні УПА або вищі командири. Після завтердження комісією УГВР або відповідним штабом, виходив наказ про відзначення вояків, а повідомлення публікувались у повстанських газетах. Нагородженим надавався титул «Лицар Золотого (Срібного, Бронзового) хреста бойової заслуги». Першим з повстанців, хто отримав найвищу нагороду УПА - Хрест Бойової Заслуги, посмертно став Дмитро Карпенко на прізвисько «Яструб».

Рішенням УГВР 30 травня 1947 року, нагородження Хрестом бойової заслуги поширено на всіх учасників збройного підпілля.

Слід зазначити, що самих нагород довго не існувало. Тому, у наказі про введення нагород нічого не сказано про їх зовнішній вигляд. Справа просунулась, коли за неї взявся відомий на Західній Україні художник і митець Ніл Хасевич. У своєму листі до УГВР, Ніл подав 16 ескізів нагород: 2 ескізи Хреста бойової заслуги, п'ять - Хреста заслуги, три «медалі за боротьбу в особливо тяжких умовинах», чотири відзнаки приналежності до УПА, два - відзнаки до 20-річчя ОУН. Також Хасевич додав до листа інструкцію «Як виготовляти ордени, жетони і стяжки в підпільних умовинах?». 30 червня 1950 року УГВР затвердила проекти медалей, а перші їх носії з'явились у 1951 році. Було також схвалено пропозицію Ніла Хасевича щодо введення медалей «За боротьбу в особливо важких умовинах» та «Х-річчя УПА». До цього часу невідомо, в якій країні було виготовлено медалі^[43].

Хрести Бойової Заслуги УПА

Розміри всіх хрестів — 27 x 27 мм. Стрічки червоні, з двома чорними смужками 30 мм ширини.

Хрести Заслуг УПА

Розміри хрестів — 27 x 19 мм. Стрічки — 30 мм ширини, з двома чорними сумжками по боках на червоному тлі.

Однострої УПА (1944)

Хоч УПА і не була регулярною армією, її керівники намагались вдягати своїх вояків в однострої з характерними знаками розрізнення, елементами спорядження, та іншими. Із розширенням території, контрольованою УПА та появою «повстанських республік», в УПА з’явилась можливість шити однострої самостійно. До цього використовувались трофейні однострої Вермахту, Червоної армії, Угорщини, Польщі, Румунії, Чехії, та Словаччини^[44]^[45]^[46]. Зустрічались і комбіновані однострої, наприклад німецький мундир і радянська пілотка тощо.

На початкових етапах формування в повстанській армії переважав цивільний одяг. Пізніше, коли в руки упівців потрапляла величезна кількість трофейних одностроїв, зустрічались повстанські відділи повністю вдягнені у німецьке або радянське обмундирування. Із здобутих одностроїв здирались усі знаки розрізнення та нашивались українські тризуби. Інколи трофейні однострої перешивались на підпільних фабриках на Волині. Хоча єдиного стандарту для одностроїв в УПА не існувало, були спроби їх запровадити. Червоні партизани в одному з боїв із повстанцями захопили документи, в яких знаходились проекти одностроїв та відзнак, які розроблялись для «УПА-Північ»^[46].

Однострій доповнювався ременями із саморобними пряжками, на яких зображувався тризуб. Найпопулярнішим методом виготовлення пряжок було використання відстріляних гарматних гільз^[46]. Взимку використовувались шинелі та зимові куртки. Під час операцій та бойових завдань упівці вдягали білі маскувальні халати.


Ройовий	Чотовий	Бунчужний сотні	Сотенний	Курінний бунчужний

Курінний	Командир загону	Командир Воєнної Округи	Краєвий командир УПА	Головний командир УПА

Життя повстанців

День повстанця розпочинався із «Ранньої зорі» — о 6 годині 30 хвилин, взимку — на годину пізніше. Проводилась руханка, потім прибирались місця спання і стрільці йшли вмиватись. Після цього підстаршина скликав відділ, і повстанці ставали у трилаву для молитви. Далі йшла перекличка, сніданок та виконання службових обов'язків. Робочий день закінчувався о 18 годині, і повстанці мали кілька годин на відпочинок або особисті справи. О 21 проходила вечірня молитва, а о 22 усі повстанці мали спати, крім вартових. На вихідних днях робочий день тривав до обіду.

Особлива увага приділялась зовнішньому вигляду та спорядженню повстанця. Одяг мав бути чистим та в гарному стані, а самі упівці мали бути помитими, підтриженими та поголеними. Під час відпочинку, повстанець мав почистити зброю. За неналежний догляд за собою чи зброєю, повстанця карали додатковим вантажем у наплічнику, багаторазовим виконанням приймів впоряду, а при повторенні провини - розстрілом. Дисциплінованим та хоробрим повстанцям надавалась відпустка на декілька днів або годин, щоб провідати рідних або друзів неподалік. Повстанець, що йшов у відпустку отримував карту відпуску, в якій зазначалося ім'я (прізвисько), посада, місце відпуску та час. Документ підтверджувався печаткою та підписом командира відділу.

Вживання алкогольних напоїв суворо заборонялося, окрім святкових днів, і тільки з дозволу командира. За порушення цього правила передбачалась лише одна кара — розстріл.

Повстанські весілля

Іноді повстанець міг влаштувати повстанське весілля із своєю дівчиною. На це видавався окремий дозвіл командира відділу. Шлюбна церемонія включала в себе вінчання і проходила в колі найближчих друзів наречених. Дуже рідко весілля відбувалось із танцями та піснями. Нареченим видавався акт віначання, в якому вказувався день вінчання та зашифровані імена обвінчаних. Наречені підписувались під текстом присяги і офіційно вважались одруженими.

Повстанські свята

В Українській повстанській армії велика увага приділялась моральному виховання стрільців, зокрема культивуванню традицій українського війська. У повстанців було прийнято святкувати державні свята, як наприклад день Злуки (22 січня), свято Листопадового Чину (1 листопада), день проголошення Акту відновлення української держави (30 червня). Існували і особливі повстанські свята - День Героїв (остання неділя травня) та Свято Зброї (31 серпня - день звільнення Києва від більшовиків 1919 року). Пізніше святкування Дня Зброї було перенесене на 14 жовтня - Свято Покрови, а згодом день заснування УПА. Особливі свята святкувались за участю представників Проводу ОУН. Обов'язково відбувалась Служба Божа та промова капелана та політвиховника. Далі співались пісні у виконанні хору та відбувались гутірки на актуальні теми.

За традицією, повстанці святківали найбільші релігійні свята: Різдво та Великдень. Святкування проводилось разом із місцевим населенням, разом із яким влаштовувалися вистави, концерти та вертепи. Однак, голвним місцем святкування залишалися густі ліси, куди селяни носили освячене. Під час таких свят, Український Червоний Хрест та тереновий Провід ОУН готували подарунки для поранених бійців. Дарували зазвичай тютюн, фрукти, випічку або одяг. Організація подарунків була винятком, ніж правилом.

Крім загально-повстанських свят, у кожного повстанського відділу святкувався день приведення стрільців до Присяги Вояка УПА. Для такого спеціального свята було розроблено інструкцію, яка регламентувала порядок проведення урочистостей. Присяга відбувалась в присутності командування представників Головного військового штабу (ГВШ) та крайового проводу ОУН.

Під час святкувань та урочистостей виставлялась підсилена охорона повстанських таборів, адже свята використовувались радянськими та німецькими військами для здійснення облав та нападів^[47].

Література

Бесплатный конструктор сайтов - uCoz